Не дивно, що я обожнював батька… Дивно, що саме я, а не півсирота Верес був пестунчиком жінок родини. І ненька, і бабуня, і обидві вуйни ставилися до мене аж занадто лагідно. Зараз, пишучи оце, я шкодую, що діставав більше поцілунків, аніж запотиличників. Жінки мене розпестили. Навіть до Мальви вони ставилися набагато суворіше.
А дід Станимир мене недолюблював. Ні, він не ганив мене і тим більше не бив. Через своє каліцтво дід не часто бував на людях. Про те, що у нього не було ноги, я вже згадував. Лівої ноги… Не було також правиці, порожній рукав вишиванки бабуня Рута акуратно пришпилювала до дідового пояса. Не було одного ока, з пов’язкою на лиці дідуньо нагадував морського розбійника з картинки, яку я віднайшов в одній з батькових книг. Довге сиве волосся ховало нерівні рубці на місці вух.
Жіноцтво шанувало діда і слухалося його беззаперечно. Шанував старого і батько Ольг, і довколишні хуторяни-шляхтичі, і селяни з Лелегів та довколишніх сіл. Та що там, не менш як вісім разів на рік до Лелечого Гнізда навідувався сам князь Чорногорський Іргат з дружиною, котра в дівоцтві звалася Денниця Лелег, а нині — княгиня Денниця… Звісно, Лелеги були шляхтичами, але небагатими і не визнаними Імперією офіційно. Однак, князь Іргат вшановував свого тестя, рівно, як і ще один наш титулований родич, князь Воїслав Ведангський.
Улюбленцем діда ніби був Верес. Голубив дід і Мальву, хоча взагалі був мало схильним до ніжностей. Мене ж він в кращому випадку не помічав. В гіршому дивився одним оком так, як гидлива людина дивиться на купу лайна.
Якось я спитав у неньки за що дідо мене не любить. Ніжне мамине лице спалахнуло рум’янцем, і вона почала довгу розмову про те, що дідуся треба шанувати, бо він тяжко страждав і взагалі… Інші жінки теж старанно обходили подібні питання. Потроху в мене склалася дивна впевненість, що то я чимось завинив в дідовому каліцтві. Такого, звісно, бути не могло, бо я тоді і на світ не народився. Але чудне почуття якоїсь провини змушувало мене обходити старого стороною.
З роками між нами, дітлашнею, запанувало глухе протистояння. Ми з Мальвою чіпко трималися одне одного, а Верес почав на мене поглядати якось скоса.
Була ще одна обставина, що виріжняла мене поміж інших Лелегів. Відколи мені виповнилось вісім літ, раз на місяць мати відвозила мене до Ігворри. Там, у князівському замку, духівник князя Іргата панотець Ардгом навчав мене основам мейдистської віри.
Вчення Святого Старця в Чорногорії не процвітало. Так, принаймні, вважав панотець Ардгом. Де в чому він був правий — Давньої Віри, або попросту язичництва, і досі дотримувалася більшість горян. Навіть в Ігворрі мейдистами були лише княжі люди, та й то швидше «для виду» В наших Лелегах селяни просто таки вижили кількох панотців, роблячи їм дрібні капості. Тому церква в селищі стояла покинутою, а мамі доводилось возити мене до міста.
Наука панотцева мені подобалась, чого я не міг сказати про самого викладача. Варто було почути, як опісля проникливих слів про любов до ближнього, панотець кляв і лаяв горян, взиваючи їх поганцями та язичниками, ішторнійців називав єретиками, а всіх інородців Імперії — дикунами. Він вистежував тих., що жили у неосвяченому церквою шлюбі і прилюдно їх соромив, вимагав від князя Іргата розганяти збройно народні свята та заборонити Осінній Ігворрський карнавал, писав численні доноси до Духовного Суду Моани, і князеві доводилося хабарами замилювати очі імперським чиновникам. Сам же панотець завзято постився і умертвляв плоть бичуванням. Від його чорного заяложеного вбрання, схожого на мішок, погано пахло, і я ніяк не розумів, для чого маю вчитись у такої несимпатичної людини. Гарні історії про Святого Старця Мейді та його прирученого лева я міг, врешті-решт, прочитати й сам. Моанської мови мене вчила вуйна Вербена, вона ж навчала мене та Мальву з Вересом ішторнійської та белатської. Я вважав, що цього досить.
Якось через оте навчання у панотця Ардгома мене трохи не збили на квасне яблуко хлопці з сусіднього селища Вовчури. Провадив ними Новомир Вовчур, панич з хутора Вовче Лігво, хлопчина старший за мене років на два. Між Лелегами та Вовчурами ніколи не було ніякої ворожнечі, тож я зовсім не злякався «вовченят», коли вони зупинили мене на околиці Лелегів.