— Ніхто з моїх предків, — мовив Воїн, — починаючи від того Воїслава, Воїслава-месника, не помер природньою смертю… Як — то говориться…
«Останні листки…
Поспитайте в бурі -
хто впаде раніш…»
— О-ай! — озвався я перелякано, — сто літ жити нам усім, а тобі першому…
— Йди спати, друже, — зітхнув Воїн, — Пава покаже тобі твою кімнату… А я ще посиджу.
Спати я не пішов. Боявся лишатися сам в цьому домі, просякнутому привидами минулого. Воїн більше не наполягав. Він знову занурився в якісь глибини власного духу.
Коли засірів світанок, до бібліотеки ковзнула Ружена з тацею в руках. Я пізнав знайому пляшчину червоного росавського вина. Ще на таці стояли три келишки і тарілочка з печивом.
— Я теж не спала ніч, — повідомила вона, — як він, Білозіре? Все ще блукає в позасвітті?
— Авжеж, — озвався я, — він не спить, але він не тут…
— Давай, підкріпимо сили, — запропонувала Ружена, — наповни келишки, брате Білозіре…
Я розлив вино по келишкам. Наповнив і келих Воїна, на випадок, якщо він отямиться.
— Здоров’я гостя, — ледь схилилася переді мною Ружена. Я взяв келих… Воїн так і сидів у кріслі, схиливши голову на груди.
Гарячий вітер наче пройшов між нами… Я не просто відчув його, я його побачив. Це було схоже на дуже тонкий язик полум’я. Келих з вином, що призначався для Воїна розколовся навпіл, наче його було розтято мечем. Червоне росавське вино бризнуло на гаптовану білу серветку, що вкривала тацю.
Ружена розтисла пальці. Її келих брязнув об підлогу. Я теж ледве не упустив свій. Серветка всмоктувала вино, але воно все одно скрапувало з таці, наче кров із рани.
І тут Воїн розплющив очі… Страшні… мертві…непорушні…
— Сьогодні вранці, - сказав він голосом, схожим на шурхіт опалого листя, — загинув князь Воїслав Ведангський… Стража родового герба нині звати Воїном.
Ружена теж була з Ведангів, тому вона не зомліла.
— Ти був з ним Воїне? — спитала дівчина твердим голосом.
— Я був з ним до останку… Ольгу вдалося витягти його з в’язниці, але батько… Його катували…
— Тому він і закрився від тебе? — спитала Ружена.
— Тому… Він не міг іти… В нього ноги… Геть потрощені…Все тіло в ранах… Ольг тягнув його на собі, доки міг… Їх мав очікувати повіз… Та щось не склалося… Повозу не було… Погоня була близько…
— Ольг звільнив його?
— Звільнив від страждань, — протягнув юнак, — відпустив Дракона на волю…
— А що з Ольгом? — вигукнув я
— Не знаю… Може його схопили…Я помер разом з батьком… Лише тоді урвався зв’язок…
Мною аж затіпало. Обоє Ведангів, схожі, як ніколи, одночасно звелися на ноги.
— Навряд чи моанські пси на цьому заспокояться, — мовив Воїн, — все Дубно знає, що однокрилий каплун заприсягся винищити наш рід. Ружено, піднімай Паву та челядинців… Ідіть до Чорного Яру, у схрони. Я залишаюся тут…
— Я, — смикнулась Ружена, — залишаюся з тобою!
— Ти ідеш до Чорного Яру, — відрізав Воїн, — ти ідеш туди першою, Ружено, бо однокрилий каплун обіцяв, і багато хто про це чув, що він віддасть тебе чоррам… Воєводиним охоронцям. Ти хочеш стати здобиччю навіть не псів — гієн? Іди, збирай людей. У замку лишаються тільки мужчини. Іди, і пришли до мене Змагора! Швидко!
Змагор, молочний брат Воїна та Ружени, старший син Пави від її померлого чоловіка, прибіг через кілька хвилин. Це був той самий хлопець, що допіру вечеряв з нами. Воїн почав твердим голосом віддавати накази — кому йти, кому залишатись, що брати з собою.
— Білозіре, — мовив він врешті, коли Змагор побіг виконувати накази, — ти теж підеш до яру…
— Я — мужчина! — вигукнув я обурено, — я не буду сидіти в яру! Я лишаюсь з тобою і битимусь, якщо в цьому буде потреба!
— Дурнику, — озвався Воїн втомлено, — який може бути бій… Щоб отримати смертний вирок за звинуваченням у бунті? Підтвердженому і доведеному? Тоді Веданги зникнуть з цього світу, а нашим селянам — срегійські копальні…довічно. Для чого батько мій терпів такі муки? Вже ж не для того, аби я погубив задарма себе і сестер.
— Але що ж ти будеш робити? — спитав я перелякано, — якщо ти даси себе арештувати, то тебе замордують, як… як твого батька… А якщо утечеш…
— То поставлю себе і рід поза законом, — мовив Воїн, — а мені цього не можна… Ми на порозі Сповнення Видіння…. А для цього потрібно, аби Веданги не просто жили, а й зберегли титул і маєток.