На якомусь черговому «не розумію» старшина зацідив бідолашному Змагору в лице. Воїн підвів очі від книги.
— Пане старшино, — сказав він тихо, — цей хлопець лише неписьменний селюк… Він не знає моанської мови… Великої й могутньої… Прекрасної, наче бій барабану під час атаки… Але ви… Вас же десять років вчили в самій Моані! А у вас така вимова, наче ви рот набили камінням… І ви б’єте селюка, за те, що він вас не розуміє?
Старшина аж запінився. Воїн знову опустив очі в книгу. Чорра видер її у нього з рук.
— Ви хочете вдарити мене? — спитав юнак тим самим рівним голосом, — ви давно були у церкві? Вам напевне треба висповідатись, перш, ніж наважитись на таке…
— Цікаво, — прошипів старшина, — хто ж тебе попередив… Ніхто не міг нас обігнати… Хіба що на крилах. Гаразд… Коли так — то так… Поїдеш з нами до Дубна. На очну ставку з твоїм батьком. Він зізнався у державній зраді…Каже, що й ти у цьому по самі вуха…
— Послухайте, шановний воєводин пахолку, — мовив Веданг, поволі зводячись з лави, — я не пас поруч з вами свині, щоби ви так говорили зі мною! І щоби кидались такими звинуваченнями! Де наказ про мій арешт? Підписаний хоч би паном Ровтіним, якщо у нього немає «чистих листів» за імператорським підписом.
Старшина тицьнув Воїнові під носа який-то папір. Зі свого місця я розгледів лише круглу печатку і чийсь розмашистий підпис.
— «…просимо, — прочитав юнак вголос, — прибути, аби свідчити у справі…» Ну, це інша річ… Дійсно, тої ночі, коли та панночка вважає, що її…потривожено, батько був вдома і я це можу засвідчити… Звісно, показання родичів не дуже беруть до уваги, але свідчення могуть дати челядинці… Вони не є кріпаками, тому…
— Дійсними, — підхопив старшина, щось згадавши, — можуть бути свідчення вашої економки… Де вона, до речі? З вашою сестрою?
— На чемне питання — чемна відповідь, — осміхнувся Веданг, а я вкотре подивувався його витримці, - панна Ружена два дні тому відбула у Данаділ, до Ставу в супроводі економки та служниць… Аби навідати нашу бабусю по матері, пані Росу Ставську… Але я можу написати їй навздогін листа…
— Напишете з Дубна, — сказав старшина, — отже — ви збираєтесь?
— Так…, - сказав Воїн, — збираюсь… Змагоре, осідлай коня.
Змагор, вилиця якого поволі наливалася синявою рушив до конюшень.
— То цей хлоп таки розуміє моанську мову, — з’єхидничав старшина.
— Він не розуміє вашої вимови, — не менш єхидним голосом відповів Веданг, — цього слугу я навчав сам, і те, що він зміг завчити — завчив вірно.
***
Коли Веданг у супроводі чоррів виїхав з двору, я без сили впав на лаву. Чорри не звернули на мене уваги, а я крім усього іншого потерпав, що вони візьмуться за мене: хто я такий, та звідки тут узявся. Поруч зі мною на лаву хряпнувся Змагор.
— Не подобається мені все це, пане-брате, — розпочав він, — спершу забрали пана князя… Тепер ось — Воїна… Ой, лихо…
— А ти хіба… — почав я і затнувся… Воїн, роздаючи накази, не прохопився й словом про батькову загибель.
— Воїн відправив жінок, бо йому щось привиділось, — міркував вголос молочний брат Веданга, потираючи вилицю, — і точно, біси принесли чоррів… Їм не можна навіть бачити панну Ружену, та й інших теж… Гидкі кажани… думають, що їм тут дівчат гарних показуватимуть, наче в імператорському театрі.
І тут, саме цієї хвилини, в моїй голові спалахнув холодний вогонь…
Я побачив дорогу і охоронців. Побачив очима Воїна… Враження було таке, наче я, ну…сидів у нього в черепі… От не брешу, їй-Богу… Ролла, белатський лікар і мій добрий приятель, і досі не вірить, що таке можливо…
Коні звернули вбік зі шляху.
— Це не дорога на Дубне, — озвався Воїн, — куди ми їдемо?
В лице йому глянула цівка пістоля. Загін поволі спускався вузькою стежиною в якусь яругу. Майнуло ліворуч дерево, розбите громовицею.
— Далі коні не пройдуть, — сказав старшина, — Чортів яр… Гірший за нього лише Чорний… Злазь з коня, чортова нелюдь…
Воїн підкорився… Решта вояків теж тримали зброю напоготові.
— Руки, — сказав хорунжий, — руки назад…
— Пошкодуєш, — озвався Веданг, — смерть твоя поруч ходить…
Мотузка врізалась в зап’ястки… Я відчув приятелів біль, неначе свій.
- Іди вперед… Ні, постривай…
На цей раз, крізь біль, я відчув смак крови в роті. Чорра ударив зв’язаного…Ударив в лице… Воїн тихо засміявся… Кров спливала йому на підборіддя.
— Пси, — сказав, — ох і пси… Хоч раз, а вкусити… Аби мене людина вдарила — було б…зле. Але ж ти не людина, чорра… Ти пес… Хто там в яру? Хазяїн вашої тічки?