— Ваша Високосте! — сіпнуло мене за язик…Нічого не можу зробити з оцією своєю звичкою лізти на рожен, — князь Чорногорський буде вдячний вам за добре до нього ставлення, але ви невірно витлумачили його листа… Це не крик відчаю, це крик жалю… До вас, пане Генд… Він занадто високо цінить вашу дружбу, аби прикінчити вас у бою…
З цим я повернувся і рушив до виходу. Вже коли взявся за завісу шатра, Генд кинув холодно:
— Стривайте!
«Повісить, і не змигне оком, — подумав я обертаючись, — ех, матінка-Моанія, для чого ти сплодила мене язикатим дурнем?»
Генд підійшов до мене і мовчки пхнув мені до руки якийсь уривок паперу. Звиклий до усяких таємниць, я тут-таки сунув його до рукава. Затим напівкровний принц мовив сухо:
— Вам пощастило, що ви є тільки посередником… Забирайтесь геть! І тікайте з цього поля якнайдалі. Опісля перемоги мої воїни не подивляться на те, що ви — моанець і дворянин.
Я вклонився, і вийшов. Мене навіть не страх колотив — якесь дивне збудження. Принцові охоронці довели мене до зовнішньої варти і відпустили, досить боляче штовхнувши в спину. Я не те не завважив, а рушив швидким кроком до своїх.
Вогнедан очікував мого повернення. В його шатрі сидів лише Ольг, котрий видимо нервувався. Обоє дивних аж просяяли, мене побачивши. Я розумів тепер Сокола Птаху, ладного віддати життя за свого керманича. Я сам стільки років ризикував життям для Ольга, а тепер… тепер ласкавий погляд Повелителя був для мене дорожчим за все золото князя Непобора.
— Ні, - сказав я, — нічого не вийшло…
— Я був певний цього, — стиха озвався Вогнедан, — стрию Ольже, я ж говорив вам, що занадто добре знаю…напівкровного.
Коли я переказав нашу з Гендом розмову, Вогнедан усміхнувся…
— Бідолашний друг, — мовив, — він так певен моєї поразки… Ні, з отим розстрілом на світанку він добре придумав… Ніхто з моанців не здатен вшанувати переможеного…Для цього треба й справді…мати в жилах нашу кров. Та тільки він трохи помиляється… Поразки не буде.
— Мій князю, — сказав я обережно, — але ж переважаюча чисельність… І наші напівобучені бійці проти регулярного війська…
— Пане Білозіре, — всміхнувся Вогнедан, — імперці добре вміють воювати проти власних народів… Але ви самі були свідком, як астеонські селяни кремсали регулярне військо… Косами замість списів… Моє військо озброєне за останнім словом воєнної науки… Моя шляхетська кіннота рветься до бою так, наче вірить в своє безсмертя… Але чому — наче? Вона в нього вірить — у безсмертя духу. А проти нас виступлять панки, впевнені, що селянське військо князя Вогнедана розбіжиться від одного їхнього вигляду… Та їх же не бояться навіть оті недовчені зелемінці, за яких ви так переживаєте. Усі ті, хто завтра піде за мною до битви — ельберійська знать… І вони це знають… І знають, що, в разі загибелі, шляхетство успадкують їхні діти… І ви не вірите, що ми переможемо? З військом, що складається з самої шляхти? З вільними людьми, проти рекрутів, набраних з моанських кріпаків? З людьми, котрі знають свій родовід до дванадцятого коліна, проти Чоррін Ідрен, що забули, як звати і їх самих? З людьми, що стоять на своїй землі, і ладні її захищати від Зелеміню до Чорногори? Я був про вас кращої думки, пане замісник воєводи Чорногорського…
— Добре, — відмовив я, ошелешений цією палкою впевненістю. До цього я вважав, що сам Вогнедан сумнівається в перемозі, - до речі, Його Високість передав вам записку.
Вогнедан взяв у мене з руки уривок паперу, прочитав, зітхнув і віддав мені.
— Це відповідь, — сказав, — ви читали листа? Подивіться…
Я глянув… Три рядки ельберійською… Відповідь…
«За помилки предків
Ми платимо кров’ю чужою й своєю
О, чому вітчизна твоя не єдина з моєю…»
— Мій Повелителю, — мовив я щиро, — життя — це така сумна повість, що мені вже набридло її читати… Просто цікаво — а чим все таки вона закінчиться.
***
В день битви я піднявся дуже рано. Ще раз обдивився позиції верхи на конику, котрого звали просто і звичайно — Вороньком. Коли повернувся, воєвода Вовчур вже піднімав чорногорців.
Стояти ми мали на вістрі головного удару… Ольг — а він не помилявся ніколи — запевняв, що головною метою моанців буде — зоставити бидло без керманича. Тому удар буде направлено на корогву Чорногори. Праворуч від нас розташувалися квітанці та зелемінці, а ліворуч — ведангці та данадільці. Після довгих обговорень ми таки відмовились від попереднього плану — розділити загін Квітану і просто підсилили їх менш досвідченими зелемінцями. Те саме зробили і зліва, де більш досвідчені данадільці стояли поруч з селянськими загонами Старого Ведангу. Так бо тепер називали майбутнє князівство Мечислава.