Ми облаштувалися так. Попереду, в заздалегідь відритих шанцях, стояло три лінії стрільців з важкими рушницями на підставках, за ними — три лінії заряджаючих. Далі — мусила вишикуватись кіннота, а основні сили чорногорців, якими доводив ваш покірний слуга, мусили зайняти позиції, коли кінна шляхта рушить до бою. Вогнедан розраховував притиснути головну ударну силу ворога до отих пасток, що їх було наготовлено місяць тому, і посікти її в капусту… Конників у нього було менше, ніж у Генда, але Повелитель сподівався виграти сутичку шаленою відвагою своїх шляхтичів.
Тим часом на нас мусили рушити чорри… І не просто собі чорри, а, як доносили вивідачі Ольга, чорри Особливі Моанські… Гвардійці Імператора… От же щастить мені на сутички з фанатиками… Оцих сучих синів ми і мали стримувати, доки Вогнедан не розіб’є ворожих конників… Ну, а далі… Далі — що Боги схочуть… Або йдемо до наступу, або кіннота йде нам на підмогу, і знов — таки йдемо до наступу. Про те, що може доведеться відступити, ніхто й говорити не хотів.
Отож, Сіроманець Вовчур подався кінно до стрільців, а я шикував своїх воїнів. Видовисько це було ще те… Були вони в місюрках, з яких звисала сталева кольчужна сіточка, в легких кольчугах для пішого бою… Кожен мав оті вдосконалені пістолі, креслення яких я колись добував в Белаті та на Глоді, а також вигнутого чорногорського меча, дехто — і два мечі одночасно.
Але ж мої любі землячки повдягали поверх кольчуг чистесенькі вишиваночки… З такими візерунками, що аж очі вбирало. І підперезались празниковими чересами… І прихопили з собою бартки, які позатикували за оті череси. Хто не знає, що це таке — скажу… Сокирка, схожа на квітанську, але менша і на довшому держаку. Однак, якщо нею добре розмахнутися… Кінного воїна з коня збиває запросто…Сам бачив.
До речі, гаптованим вбранням відсвічувало все військо. У ельберійців повір’я таке, що вишиванка, та ще коли її гаптує матір, або кохана, рятує від куль і від іншої зброї. Не рятує, звісно, скільки я бачив мертвих у таких сорочках, залляних кров’ю… Але бойовий дух піднімає добряче. Ну й красиво, звісно, а ворогів злість бере.
Самому мені, до речі, Терн приніс зрання чорногорську сорочку. Не сказав від кого, але я здогадався… Мальва… Хай тобі лише добре сниться, а всі сини повернуться живими…
Мій же син разом з Найсінем подалися до данадільців, де мали шикуватися. Я ще раз подумки вилаяв Найсіня і змусив себе викинути тривогу з голови. На все воля Небес…
Коли перевіряв бойовий стрій, то нарешті побачив Вереса. А поруч з ним — Новомира Вовчура… Батько зрадника стояв у лаві без кольчуги, в сорочці, розхристаній на грудях. І з самою барткою. Смертник… Я знав, що умовляти людину, котра твердо вирішила полягти у битві, безсенсовно, і тому, лише йому рукою махнув. Вірніше — їм обом. Новомир відповів і усміхнувся, а Верес навіть голови не підвів… Ну і грець з тобою, чи й не клопіт.
Сонце вже трохи піднялося, коли почала шикуватися кінна лава… На чолі з Повелителем. Мечислава я побачив поруч з братом, отже Дракон передав командування над ведангцями Дані… В руках у Веданга я побачив згорнуту і зачохлену корогву…
Корогви й короговки вже давно майоріли над військом, що шикувалося… Я тільки приглядався. Корогва Чорногори була поруч зі мною… Білий пард на блакитному тлі… І напис… «Шляхетність — моя оборона». Тримав її родич неньки Ясмини Верхослав Готур і дуже пишався з того.
Праворуч майоріла малинова корогва Квітану. Повстанці йшли до відкритого бою під корогвою вперше. Я бачив її зблизька, воєвода Крук показував її з великою гордістю, а до битви дав нести власному сину. На малиновому тлі зображено було чорного меча. І гасло незле для цих селян-воїнів «Відкуто з орала…»
Зелемінцям корогву було даровано перед битвою. До того Зелемінь мав короговку князя Фотіна, яка, звісно, не годилася, а старий знак — стрибаючий лемпарт на зеленому тлі теж не підходив, бо був знаком зрадницького і загубленого роду. Вогнедан вшанував князівською гідністю Зореслава Лемпарта, і його герб — Болотяна Рись, нині прикрашав зелену корогву Зелеміню. Гасло у Болотяних Рисей було таким: «Пребудемо достойні». Князь Зореслав довірив корогву якомусь своєму приятелеві, шляхтичу на прізвище Тихорад, родичу по матері його замісника Рогволода…