На полі вже змішалося все… Піші, кінні… Новомира, як і Вереса я у цій веремії давно загубив… І раптом я побачив Веданга… З отим його Триглавом… Чорри оточили його, намагаючись дібратися до прапора… Та де… Навіть я вже міг роздивитися, що чортів Меч Ельберу прикував собі держака з корогвою до нарукавника на лівиці. Щоб добути прапора, треба було відтяти руку прапороносцю… Що й хотіли зробити чорри, аби Веданг підпустив їх до себе для такої лихої справи. Він наче зрісся і з конем, і з мечем… Страшний, в роздертому кунтуші, з-під якого виглядала лише чорногорська вишиванка — певне дарунок Дани… Коли я підскочив до нього ще й зі своїм прапором, допомігши розігнати чоррів, юнак аж розреготався.
— Слава! — гукнув, — Слава Чорногорі! Ельбер!
— Хай славиться! — відповів я вже трохи задихано, — як ти, синку?
— Гаразд, — відповів Дракон, затуливши мене конем, аби я міг перепочити, — Повелитель тільки… Рознесло нас в різні боки… З ним там, правда, Верен з Горяною… Захистять…
Раптом Веданг різко розвернув коня ліворуч… Прямо на нас неслися двоє моанських кіннотників з піднятими шаблями… Просто у мене над головою сяйнуло лезо клинка. Я затулився держаком корогви, але кінь супротивника збив мене на землю… Я перекотився набік і звівся на коліно. Знову мигнув клинок. Останнє, що я побачив — вороний Веданга врізався поміж мною і ворожим кіннотником. Удар, націлений мені в голову лише ковзнув по місюрці і розсік чоло. Але й цього мені вистачило, аби провалитися в щось багряне…
Малинове вино.. Я падав просто в його гарячі хвилі. І хвиля накрила мене…
Зшиток сьомий
Незалежна Держава
Ота битва, люди добрі, була, напевне, зоряним часом мого життя. От, якби я тоді загинув… Не сидів би зараз, не псував би папір… Не мучився б совістю… Я вже зрозумів, що ніхто не прийде… А щоб я віддав нині, аби побачити Мечислава… Почути його насмішкуватий голос, так схожий на голос його діда Воїслава… Та хоч розпитати його перед власною смертю, що змінилося вдома… Як там наші… Як вдалося вижити Ольгу, адже він тоді викинувся з вікна спиною вперед… А внизу — глибочезний яр, зарослий деревами… А він туди… З дитям на руках… «Ми, всі троє — воїни, Мечиславе…».
Третім воїном було немовля на руках у Князя «тіней«…Чорнооке дитятко Дани… Що успадкувало її вроду і очі Драконів…Найдорогоцінніший клейнод Ведангу… Первісток волі…
Говорив же мені отой старий волоцюга в Гіразані… «Бійся зробити зло нині ненародженому…» По його і вийшло… Дитя загинуло… Напевне… Принаймні, той торговець не чув нічого про сина Ведангів… А ще мені слід боятися «чорної квітки, що виростає на могилах зрадників». Ну, цього я вже не боюсь… Хочу лише закінчити сповідь, якщо мені відпущено стільки часу. «Вільні» своїм кріпакам я затвердив у Пеллі. Сьогодні півдня втовкмачував Вуку, що робити, якщо я раптово гигну… Боюся, що хто-небудь їх не обдурив, і не забрав оті папери. Вук хоч і письменний, але такий якийсь… Наче стара дитина. Певне, рабство відучує мислити самостійно. Хоча — управитель він чудовий… Але тільки тоді, коли пан весь час товкмачить що робити.
Розповів Вуку, що насправді я — Ешіор Керін… Маєток я купив під ім’ям Зоота Редіна, папери на ім’я якого були покладені на зберігання до Шоррогського Торгового Дому Мореплавців. Про це моє псевдо знав тільки Ольг… По ньому він, мабуть, мене і вичислив… Я пам’ятаю його застигле лице… На мене він глянув лише раз…Якби він міг вбивати поглядом, як Вогнедан, то я б давно уже своє відстраждав…
Чому я просто не повісився, як ото Ратимир Вовчур? Не знаю… Я завжди був проти самогубства… Навіть, коли мене захопили в Моозі, мені й на думку не прийшло накласти на себе руки… Сподівався до останнього, що таки виберуся — так і вибрався же. А тут — на що мені сподіватися… Смішно…
Так от, Вук був вражений моєю оповідкою… Повірив він одразу. Навіть не спитав, а чого це я живу під чужим ім’ям…Сьогодні цілий день оповідав мене про «доброго пана Ітаора». І про «красуню пані Елу». Вук, виявляється, пам’ятав навіть мого діда Торіора… Старий пан був крутого норову, але справедливої вдачі… Підданих своїх поров нещадно, але лише за справжню провину… Вук згадує з замилуванням, як мій дідусь наказав висікти його за чашку, яку розбив хтось інший, а коли правда випливла назовні, винагородив за невинне терпіння старою сорочкою з панського плеча… Здуріти можна… Від такого всепрощення можна просльозитися… А колись же астеонці змушували весь світ себе боятись… І отак виродитись… Неймовірно.