Отже, продовжую… Отямився я у шатрі… Принаймні — над головою біліла туго натягнена тканина… Поволі перевірив, чи на місці руки й ноги… Все було гаразд, лише оббинтована голова боліла неймовірно. Похмілля, порівняно з цим, було легеньким відпочинком…
Десь поруч чулися стогони… Хтось кричав, хтось кликав матір… Ох, де ж це я… В шпиталі? Судячи з того, що мене винесли з бою, нас, принаймні, не розбито до ноги. Але інші… Інші? Батько Ольг… Чи був він і справді першим прапороносцем? Чи живий він зараз? А де ж корогва Чорногори? Чи хтось здогадався її підхопити? А що з Ведангом? Чи живий Повелитель? А син, мій Терночок… Ой, поганий я батько, ось за кого мав би подумати за першого… А інші мої родичі?
Словом, питань набралося аж забагато для однієї хворої голови. Я напружився, з натугою сів, і тут таки зойкнув від болю.
Була ніч… Чи радше — вечір… Невже битва закінчилася ще до заходу сонця? Ні, сонце ще не зайшло… Присмерк… Багряний присмерк заходу…
В наметі горіли свічі в засклених ліхтарях… На мій стогін до мене кинувся білявий чоловік, в якому я з задоволенням пізнав друга Роллу. Белатець схилився наді мною, і спробував укласти:
— Ешіоре, ти лежи… Лежи…
— Та ні, - сказав я, — я вже належався… Ролло, чим усе закінчилося?
— Ми — їх! — мовив лікар гордо, — вдрузки! Я теж воював…
Я витріщився на нього ледь очманіло. Ролла почав оповідати. Крізь головний біль я втямив, що курсанти — чорри таки проломили оборону зліва і кинулися до табору… В бій довелося вступити не лише охороні, а і обслузі обозу. В тому числі — відунам, відьмам та цілителям з польового шпиталю, що був розташований тут-таки… Ото тоді, коли я почув ріжок сіллонців, я думав, що вони рушили за нами в атаку… А вони, виявляється, розвернулися відбивати табір… Бійня була страшною… Дійсно, лише холодна лють срібних могла перемогти завзятість юних ельберійців, чи, може їх не можна так називати? Але тоді — як? Опісля битви оповідали, присягаючи, що ці історії правдиві, ніби кілька наших воїнів впізнали серед мертвих джурів своїх давно оплаканих синів, яких колись насильно забрали вчитися обороняти Імперію… А один чоловік з-під Дубна, нібито, спершу прикінчив джуру, а тоді побачив на ньому якийсь родинний клейнод… Перстеника, здається…
Так от, сіллонці і відбили табір, понищивши юнаків в зеленому… Ролла оповідав у повному захваті, що, коли чорри полізли на завал з возів, до бою кинулися жони-дивні… Особливо він захоплювався пані Мальвою і пані Вишнею… Ці прекрасні квіти Чорногори (уроки ельберійської явно пішли белатцю на користь), виявляється володіли мечами так, що навіть він, Ролла, їм позаздрив. Ну, Мальва з дитинства мала схильність до бійок, але Вишенька… Втім, юній «принцесі» було в кого вдатися… Панна Вербена, виявляється, холоднокровно відстрілювалася з пістолів, які їй набивав… пан Келат Веркін. Відьма сказала йому, що, якщо він помилиться хоч в одному русі, і пістоль не вистрелить, то вона прикінчить клятого моанця раніше, ніж це зроблять чорри. Ніхто з жон на щастя не загинув, хоча Вишеньку, здається, було поранено. Про інших Ролла нічого не знав, бо поранених було стільки, що він і з намету не виходив. Знайомих нікого не бачив, оце окрім мене.
Словом я сяк-так підвівся і, незважаючи на протести белатця, вибрався з шатра. Надворі було видніше… Намети шпиталю тяглися рядами, я й подався поміж тих рядів, вишукуючи приятелів.
Спершу вибрів туди, де лежали поранені в сірих одностроях… Полонені… Зелених поміж них було мало — чорри в полон не здавалися… Та їх, власне, і не брали — настільки була у ельберійців страшна навіть не зненависть — відраза до цих понівечених душ.
І раптом я побачив трохи окремо від інших, біля шатра, ноші, на яких лежав чоловік в зеленому. А поруч, незручно витягнувши ногу в заллятій кров’ю штанині, сидів Вогнедан Чорногорський, чи то пак уже Ельберський…. І тримав бранця за руку… Трохи віддалік стояли ледь очманілі чорногорці з князевої охорони.
Вогнедан щось говорив напівкровному принцу… А то напевне був Генд — з яким ще чоррою Повелитель міг вести милі розмови… Потім помираючий стис йому пальці, і тіло Імператорського Воєводи вигнулося в агонії. За хвилину все було скінчено…
Повелитель піднявся на ноги… Він плакав.
— Де їхня корогва? — майже крикнув, — де їхня клята корогва?
Поміж шатрів з’явилися як привиди Влад та Ігвор Лелеги. У Ігвора оббинтована лівиця була підв’язана до шиї. Обидва юнаки тягнули за краї багряний прапор з головою яструба.