— Накрийте загиблого! — коротко кинув Вогнедан і покульгав між наметами. За ним рушили гридні. Лелеги обережно опустили корогву, накриваючи нею чоловіка на ношах… Бувайте, напівкровний… Напевне ви були гідною людиною, недарма вас так поважав дивний князь Чорногори. Може й краще, що ви загинули — вам не знайшлося б місця в цьому новому світі. Зостатися з Вогнеданом ви не змогли б, а, втративши Південні Ровти і вірних чоррів, не змогли б і протистояти князю Астеонському… На все воля Небес… Але чого це я стовбичу біля бранців, коли маю відшукати данадільців… І сина.
Данадільців я знайшов, добряче потинявшись по табору… Довкола панувала якась гарячкова шамотанина. І смерть… Цілителі робили все, що могли, але… В таборі були сіллонські волхви, котрі лікували накладанням рук, однак допомогти всім вони не могли, не вбивши при тому себе. Вони намагалися витягти найтяжчих, яким не міг допомогти звичайний лікар…
Ось котрийсь із срібних волхвів схилився над Непобором. Князь Сіллону лежав на ношах у багряній сорочці… Замість білої, що була на ньому зранку… Він був притомним, і пізнав мене. Вуста володаря корсарів вигнулися в усміху:
— Доживу…, - виштовхнув він із себе, — Ольгу…передай…Доживу…
Може й доживе… До того, як побачить Повелителя Ельберу на троні Боговлади. Про витривалість дивних ходили легенди, та я і сам дещо бачив на власні очі… Але Ольг… Де Ольг?… І мій Терночок?…
За кілька кроків я наштовхнувся на воєводу Крука. Квітанець сидів на землі, а на його колінах спочивало тіло його юного сина… Першого прапороносця Квітану… Я кивнув старому воїну і мовив тихо:
— Співчуваю…
— Загинуло моє дитя на самому світанку дня нового, — стиха озвався Вигорич, — як же мені боляче, друже Білозір… Маю ще сина — Вовка, начебто є кому рід продовжити, але старшенького я ніби більше любив… А тепер оце сиджу і думаю — суворий я з ним був… Мало ласки бачило від батька пізнє дитя моє… З тою, першою родиною, котра загинула в зачистці, я ласкавіший був, ніж з Мальвою і цими… А тепер мій синочок лежить, і не чує, як татко зве його дитятком…. Як плаче над ним…
Я забрався звідти, бо трохи не розридався сам… І тут, наче для того, аби не зганьбитися остаточно, натрапив на Мечислава, якого перев’язував не хто інший, як Келат Веркін.
— Ти, недовчений потрошитель трупів! — лаявся Дракон моанською мовою, — тобі руки пришито не тим кінцем, що всім добрим людям… Та мене в Цитаделі ніжніше перев’язували… Якого дідька ти махаєш переді мною тим ланцетом?… У мене куля в плечі, а не в грудях… Зроби надріз та й вийми ту гидоту… І чого оце дозволяють отаким бевзям торкатися до поранених? Це добре, що я ніжне й лагідне створіння, а інший би давно б у морду дав…
— Як справи, Ведангу? — спитав я
— О, батьку Білозіре! — просяяв юнак, — хвала Богам… Коли вас хватили шаблею, я думав, що вам кінець.
— А корогву, — мовив я, — корогву Чорногори підняв хтось?
— Та вже ж, — сказав Веданг заспокійливо, — якийсь скажений горянин з барткою… Ох і боєць…
— То ж Новомир Вовчур, — сказав я, — ти не впізнав його?
Мечислав покрутив головою:
— Ні… він наче інший був… Коли ми гостювали колись у Вовчому Лігві… Але ж пройшло вже три роки… Батьку Білозіре! Відженіть від мене цього клятого моанця… У нього чи руки тремтять від пияцтва, що він ніяк не може видобути оту свинцеву горошину… Хай би я краще з нею і ходив…
Келат дійсно був чи-то п’яний, чи-то причмелений. І руки у нього дійсно тремтіли… Я відштовхнув його і покликав іншого цілителя. Ним виявився мій старий знайомець Боговит. Впевнившись, що Мечислав у надійних руках, я подибав далі. Дракон ще сповістив мене, що з Даною все гаразд…Хвала Богам, але де ж усе-таки Ольг і Терн з Найсінем?
Першою я побачив корогву… Поруч з Ведангом теж стояв його Триглав, увіткнутий у землю… А неподалік обвисла на держаку корогва Данаділу… Під нею стояли ноші, біля яких поралася Вербена…
— Татку, — вимовив я, стаючи на коліна, — Татку Ольже…
— То все вояцькі забобони, — вишептав Ольг самими вустами, — перший може вижити… Повинен вижити…
Я поцілував його руку і спитав:
— Ви не бачили Терна? Або Найсіня?
— Живі, - мовив Ольг, — Найсінь так мене прикривав, що я відчув себе імператором… А хлопчика поранено… тяжко поранено… Та Вербена сказала, що має вижити, якщо не буде ускладнень…
Лоянців своїх я знайшов у сусідньому наметі… У Найсіня було розтрощено лівицю… Чорногорський цілитель змушений був відтяти її до ліктя… У Терна з грудей Вербена видобула кулю… Зараз мій хлопчик спав під владою наркотичних зіль, стиснувши в руці той шматочок свинцю. У мене вже не було сил тинятись далі, тому я приткнувся поруч і теж відключився. Останнє, що відчув крізь сон — напівзабутий квітковий запах, і чиїсь вуста, що хапливо торкнулися моїх вуст. Але це, напевне, мені примарилося.