***
Наступні кілька місяців я відлежувався в своєму Гнізді Ворона, разом з усім своїм зраненим сімейством… Нас відвезли додому не одразу, і тому ми ще побачили похорон воїнів… Вогнища… Велетенські вогнища… І поховальний рев трембіт… Мейдистів ховали віддалік, за їхнім законом, а службу правив всмерть переляканий священик зі Збраслава. Він же проводив в останню путь загиблих ворогів, котрих поховали в двох братських могилах… Окремо — «сірих», окремо заблудлих синів Ельберу… Тіло Генда, за чутками, мали відвезти до Боговлади, аби поховати там поруч з могилою його матері… Так обіцяв помираючому ворогу-другу Повелитель Ельберу…
Отже, Найсінь вже трохи звикся зі своїм каліцтвом, і запевняв, що битися, в разі чого, це йому не завадить. Терночок потроху видужував теж, та й я лікував свою бідну голівоньку як міг. Від тої пригоди у мене зостався рубець на чолі і головний біль у дощові дні.
Повелитель з двором та родиною перебував нині в Чорногорі… Про мене начебто забули… Ні, я знав, що рани дивних заживають швидше, що вони вже давно одужали, що новонароджений Ельбер вимагає постійного піклування, але все ж таки… Ось і весна прийшла, і Вишневе передмістя розквітло садами, а звісток з Ігворри, а чи з Лелечого Гнізда не було ніяких
Я образився. Як дитина… Отже — коли міг тримати зброю і метатися по Імперії, виконуючи завдання Ольга, то був потрібним… А нині… Терночок мій теж сумував. Він і раніше був тихим та стриманим — справжній лоянець, а тепер зовсім стуманів і навіть не усміхався. Я не говорив йому, що знаю його таємницю…
Якось син здивував мене… Тепер ми часто розмовляли, наче надолужуючи згаяні роки.
— Я ще того пішов воювати, — мовив Терночок під час якоїсь щирої розмови, — що хотів помститись за пана Сокола…
Я й не думав, що Терн пам’ятає Птаху… А бач..
— У нього, — продовжував Терночок, — завжди були дуже сумні очі… І він розповідав мені прекрасні легенди про гордих воїнів і ніжних красунь… А потім він зник… Ви сказали тоді, що він спить під вишнею, у білій заметілі квітів… Я одразу не зрозумів, що він загинув. І не прийде більше ніколи. Тату, чому люди убивають одне одного?
— А чому ти убивав? — спитав я стиха
— Бо хотів захистити, — відповів юний воїн, — наш дім, і наш вишневий сад… І помститись за смерть гарної людини, яка любила мене… Ви мене теж любите, татку, але вас ніколи не буває вдома… А у Сокола лишилися діти?
— У нього є син, — відповів я, — він на Сіллоні… Звати його Кречет… Кречет Птаха…
— Гарно, — озвався Терночок, — Отже пан Сокіл не зовсім помер…
Самих нас, звісно, не полишали… Весною, а згодом і влітку, мене навідував Богодар Ставський, котрий був намісником Повелителя у Боговладі, забігав Богдан, який потім кудись зник — не інакше на завдання. Заходив Ролла, то сам, то зі своїм Келатом. У пана Веркіна від останніх подій явно дах рознесло… Він весь час обурювався… А одного разу їх принесло тоді, коли у мене сидів Богодар, і ми насолоджувались смаком росавського — це я, та звучанням віршів — це Дарин.
— Дикуни! — почув я верескливий голос пана медика ще з передпокою, — це ж руйнація!
— Ролло, — мовив я, коли белатець з’явився на порозі вітальні, де ми віддавалися невинним радощам, — чого твій вчений друг кричить, наче опечений?
— З наказу Повелителя, — відповів Ролла, — полонені моанці зносять замок… Пан Вогнедан мовив, що позбавить місто від імператорського тавра…
— О, — вимовив я, — отже він певен свого виграшу…
— Бунтар забув про Північні Ровти! — втрутився Келат, — Відплата неминуча… Ще нічого не закінчилося…
Богодар знизав плечима… Він з Келатом взагалі не розмовляв, якщо вони ось так десь зустрічалися. Просто дивився крізь нього, як крізь скло.
Оскільки гості прийшли перед обідом, то я їх на нього й запросив… Моя колишня покоївка вийшла заміж, і я найняв іншу — досить милу дівчину на ім’я Лілея. Треба було лише дивитись як вона обслуговувала, скажімо, Найсіня — понівеченого героя Збраславської битви, і як косилася на Келата… Взагалі, моанець вносив розлад в нашу дружну компанію… Почнемо з того, що він ельберійської так і не вмів… А оскільки Ролла вже тріскотів нею хоча й не дуже правильно, зате бадьоро, переходити на моанську задля одного Келата ніхто й гадки не мав… Пан Веркін сидів і бісився… Нас він ледве розумів, а от його розуміли всі… Варто йому було відкрити рота, як одні починали сміятися, а інші — кривитися так само, як Лілея…