Власне, мені було трохи шкода цього дурня… Він не мав сили ні повернутися до рідної Моани, де на нього очікував смертний вирок, ні змиритися з тим, що живе він нині у вільній країні, а не в Моахетанзі, ні виїхати кудись ще, махнувши на все рукою… Та й боявся він їхати без Ролли кудись у світ, не знаючи жодної мови, окрім власної… Лікарю-то потрібно, принаймні, розуміти, на що скаржаться хворі… Ну, й трохи жорстоко провчив його Ролла за те, що він насмілився образити Вогнедана… Все ж таки хлопець не був полоненим моанським рекрутиком, котрий щасливий уже з того, що його, хоч і змушують працювати, але не б'ють і годують… Він мав якісь переконання, а його змусили, якщо й не стріляти в своїх, то набивати зброю.
Отож, пан Веркін знайшов порятунок у знайомій йому з дитинства «пляшці — пузашці». Пив він нині стільки, що Ролла вже за нього серйозно непокоївся, хоча і сам полюбляв подзвеніти келишками. Оскільки горілки у мене не подавали, хлопець цмулив делікатесне вино наче воду. А напившись, починав верзти таке, що в будь-якій інший країні одразу б привело його на шибеницю.
От і зараз він псував нам приємну розмову… Поки ми дібралися до солодкого, пан Веркін випив самотою більше пляшки. Знаючи оцю його звичку, я шепнув Лілеї, аби хоч не ставила біля нього росавське. І тепер Келат сумовито жалівся до спорожнілого посуду:
— Я боягуз… Я жалюгідне створіння… Я мав би ще перед битвою піти до нашого табору… Мене б пробачили… Я боягуз… Я перев'язував оте поріддя пекла — князя Ведангського, і не ткнув йому ланцетом в серце… Наді мною тут сміються… Ні… Не наді мною… Над моєю багатостраждальною вітчизною… Мою любу країну розривають на частини удільні князьки… За що наші пращури кров проливали?
— Друже Ворон, — стиха озвався до мене Дарин, — я вже не можу більше сидіти з оцим от за одним столом. Дозвольте його викинути геть!
— Це п’яне теля є власністю пана Ролли, — прошепотів я у відповідь, — тому я і терплю тут оце мукання. Скоро він засне… Це вже — остання стадія сп'яніння.
Дарин ледь посміхнувся у відповідь і розвів руками…І тут у передпокої почулися голоси…До вітальні заскочила радісна Лілея і ознайомила:
— Пан Ольг Лелег!
Я одразу ж забув і за Келата, і за незадоволеного Дарина… Батько…Ой, ні…Хіба ж це мій завжди скромно вбраний татко, торговець делікатесним вином? Ольг був зодітий в дорогий блакитний, розшитий кунтуш, схожий на той, який носив Повелитель… І в білесеньку сорочку… І оберега мав якогось, що зроду його не вдягав — округлий щит на срібному ланцюжку, а на щиті — здвоєна Руна Сили… Сірі штани й високі шнуровані чобітки доповнювали цю картину… З-за спини Ольга виглядав хлопчик-паж з кошиком у руці.
— Вас вітає, - ознайомив паж, трохи висуваючись наперед, — Його ясновельможність князь Данадільський…
Ми всі, окрім п’яного Келата, підхопилися з місця і крикнули:
— Слава!
Я підсунув батькові стілець.
— Сідайте, ваша ясновельможність, — запропонував, — хильнемо разом.
В очах Ольга заграли блискітки. Паж тим часом виймав з кошика дари Чорногори. Окрім вина нас було ощасливлено бринзою, маслом і сиром, а також ще гарячою паляницею з боговладської пекарні.
Поки Лілея з пажем заново накривали на стіл, Ольг сів біля мене і задумливо поцікавився:
— Яке сьогодні свято?
— Святого пияка! — відповів я бадьоро, — призволяйтеся!
Дарин вже наливав до келишка вина. Росавського, на саме денце, щоби оцінити смак та аромат… І саме цієї хвилини прокинувся напівзаснулий Келат та потягнувся за новою пляшкою.
— Не діждеш! — відрізав я, відставляючи росавське, — таке вино не п’ють пляшками…
— Мене, — мовив Келат задумливо, — ненауково зурочено отим вашим скаженим князем… Люди не можуть підпалювати поглядом… Це — нонсенс…
— Що це за проява? — поцікавився князь Данадільський, — а, це, напевне приятель твого белатця… Він завжди так п’є?
— Майже, — засміявся я, — батьку, ну як ви?
— Краще, ніж завжди, — мовив Ольг, — набагато краще… Ви тут як? Повидужували?
Я тільки рота відкрив, аби щось відповісти, коли Келат знову вліз в розмову.
— Ще один такий же, — сказав він, роздивляючись Ольга, — чортяча гостровуха порода… І очі як у дідька…