— Не розумію, — лагідно мовив до мене Ольг, — ну чому їм усім не до вподоби наші вуха? Не щось інше, а саме вуха. Пам’ятаю, коли ми з тобою, маленьким, потрапили у засідку, Шрежін теж був обурений моїми вухами. Навіть відрізати їх хотів — Воїслав завадив…
— Келате! — різко сказав Ролла, — ходімо додому… Ти п'яний, наче діжка з вином. Пане ельф, прошу вибачення за свинство мого колеги. Я не можу його перевиховати — це, здається, спадкове…
Він підняв Келата з-за столу і потягнув до дверей. Веркін упирався і репетував:
— Мене зурочено! Зурочено! Це не люди! Як вони можуть носити срібло! А ельфів… Ельфів не існує! Демонські жарти! Я хочу висповідатись!
— Чи не прийняли мене тут за упиря? — поцікавився батько, ледве стримуючи сміх..
— Не звертайте уваги, — буркнув я, — в дитинстві хлопця били шевською колодкою по голові, а військовим ременем з бляхою — по сідниці. Тепер йому ввижаються демони. І упирі. Добре хоч Ролла допився не до чортиків, а лише до ельфів…
— То як себе почуває твоя бідна голівонька? — повернувся батько до попередньої теми.
— Оце якраз я її і лікую! — мовив я бадьоро, — делікатесними винами.
— А ти, онучку? — спитав Ольг Терночка, — гаразд?
— Авжеж! — хвацько відповів Терночок, — краще не буває…
— Як справи, пане Найсінь? — продовжував батько розпитувати, — отямились трохи?
— Я звиклий…звикнути, — відповів лоянець теж просяявши усміхом… Ні, татко діяв на всіх навіть краще за вина його Торгового Дому. Дарин теж просвітлів обличчям і вже забув про дурня Келата.
— Отже, татку, — мовив я, — ви є нині князем… А я — княжичем… А колись ви говорили, що не зможете надати мені титул…
— Часи, — розсміявся Ольг, — часи, вони змінюються, синку… Давайте-но підобідаємо, а тоді — треба порозмовляти. Дарине, ти зостанься теж…
Після обіду ми втрьох усамітнилися в моєму кабінеті. Ольг переконався, що ми й насправді самі і сказав:
— «Тіні», є робота…
— Робота, — зітхнув я, — як на роботу, то «синку, бери лопату», а як до гурту, то «синку, поклади ложку».
— Дитя моє, Ольжичу, — зітхнув татко, — ми не мали можливості очікувати, коли твоя голова буде здатна сприймати довколишній світ без болю…
— Пане Ольже, — ледь ошелешено втрутився Дарин, — вибачте, будь ласка, то що — друг Ворон є вашим сином?
- Є, - сказав Ольг, — і звати його Білозір Лелег…
— Я чув, як Повелитель звав його Білозіром, — сказав Дарин розгублено, — але думав, що це — ще одне псевдо… Ніколи б не подумав… Вибачте…
— Перш, ніж перейти до справи, — сказав Ольг, — сповіщу вам одну приємну новину… Як ви думаєте, як звати нині князя Квітану?
— Напевне — Непобором, — мовив я, — адже це його рід правив цим князівством до завоювання.
— Князь Непобор вважає, що з нього досить Сіллону і моря, — відповів Ольг, — ану, подумайте ще…
Я перебрав у пам’яті знайомих дивних і знизав плечима.
— Якийсь сіллонець? — спитав.
— Не вгадав, синку, — засміявся Ольг, — княжити у Квітані нині буде твоя втілена совість..
— О, ні! - вигукнув я — Крук Вигорич! Але ж він — людина… Чистокровна…
— Авжеж, — погодився Ольг, — він чимось гірший за дивного?
— Не гірший, — мовив я щиро, — однак я ж читав, що найвища знать Ельберу має бути дивної крові…
— Ну, щодо крові, - мовив батько, — це робиться досить легко… У Крука зараз двоє дітей. Син Вовк і донька Вербиця. За молодого княжича князь Непобор протегує одну зі своїх срібних онучок. А щодо Вербиці, то я б хотів бачити її дружиною одного з моїх непутящих онуків. Я маю на увазі близнят. За два-три покоління це буде дивна знать, синку.
— Так просто, — мовив я, — а якщо молодий Вигорич не покохає онуку Непобора?
— Не покохає срібну ельфійку? — спитав Ольг здивовано, — синку, та я сам був закоханий у весь цей корсарський виводок юних чаєчок… Я більше боюся, аби Вербиця не злякалася, що їй доведеться вибирати між двома шаленцями? Ти знаєш, що вони учворили під Збраславом? Билися напівнагими і обіруч… Два мечі й ніякого захисту… У Влада жодної подряпини, а Ігворру трохи пошкодило руку… Я сказав опісля, що якби їх убили, то поховав би їх в одній могилі з чоррами за отаке дурне важення головами.
— Гаразд, — засміявся я, — ми відхилилися від теми… То яким буде завдання?
— Перш за все, — мовив Ольг серйозно, — сповіщу вас про дуже важливу річ… У нас в Чорногорі була нарада… Я маю на увазі Три Роди… Ти вже вибач, Ольжичу, але з хворою головою ми тебе не покликали, там і здорова голова могла звихнутися. Вогнедан дуже побивається, що у битві загинуло стільки наших… Ельберійці є людом зміненим… Їхня спадкова речовина є неповторною… Що то за речовина — я так і не втямив, хоча Вербена нам півгодини про те оповідала… Закарлючки якісь малювала — там білок, там молекула… Не дивись на мене так, синку, — я дипломований правник, а не знавець життєзнавства… А ми їхню кров на землю ллємо, наче вона і справді є малиновим вином. Коронат Астеонський — не забули ще про такого — захопить владу над Імперією найближчим часом. Він навіть пана Гаратто перекупив, бо мої хлопці вже давно злили «тайнякам» ці відомості… Відповіді з Цитаделі ніякої, Коронат гуляє на волі і муштрує військо. Ставши Імператором, він поведе на нас Північні Ровти. Ми підрахували, що переважатимуть вони нас числом уже не вдвоє — вчетверо. Навіть якщо ми і вистоїмо — на полі бою поляже півЕльберу…