— В Моані, - очманіло сказав Сережень, — трирічний курс… З чотирнадцяти літ… Батько влаштував…
— Зелепуцьок і є, - зітхнув Дарин, — а я там промордувався сім років. Разом з братом…І з Зореславом… І з Повелителем, до речі… Ти «під дзвін» хоч раз попадав?
— Було, — зізнався Рогволод, — аж тричі… Я весь час щось порушував… Пан полковник Загін так і говорив, що я погано скінчу…
— Ми всі погано скінчили, — сказав Зореслав, — тож нічого розводити тут каяття… Минуло… Все минуло… І чорри, і Моахетанг… Все це позаду…
— Проти нас у битві, - стиха мовив Рогволод, — йшов Зелемінський полк… Я половину з них знав в обличчя… Що зробили з нами ці… Не тільки моанці… Власні батьки… Мій, до речі, утік з Зелібору ще до битви. Мати тепер сама…
— Я думаю, — мовив я, згадавши лице пані Сережень, коли вона поглядала на переляканого чоловіка, — що вона за ним не дуже шкодує… Але досить спогадів, хлопці… А то ви ще розплачетесь від жалю до себе…
— Не до себе, — буркнув Дарин, — до крови Ельберу, яку ми самі пролили на землю…
Отже, пан Зореслав зоставив за себе Рогволода, і наступного дня ми з ним рушили шукати підхоже місце… Лемпарт добре знав свої ліси і таки вивів нас на широку округлу галявину. Ми розчистили її від хмизу і приготували ями для кострищ.
— Княжа Ніч, Святкова Ніч, — бурчав потиху Зореслав, — а ми тут готуємо… Що готуємо? І на кого чекаємо? На янголів з неба?
— Не знаю, — відповів замислено Ставський, — таке враження, наче до нас щось мусить прилетіти… І ми висвітлюємо йому шлях оцими вогнями…
— Кому — йому? — спитав Лемпарт вже трохи перелякано.
— Аби я знав… Друже Ворон, чи не навчився Повелитель перетворюватися на дракона? — спитав Ставський дуже серйозно, — говорять, що раніше дивні це вміли?
Я здвигнув плечима. Я і досі не міг отямитися від того, що почув від Ольга… Ці юнаки, віддані своєму правителю, вони не бачили зміїної люті в його очах… Вони не чули, як кричить флейта, обіцяючи цілому світу вогняний загин… Як він міг ризикнути… Оті наївні заходи безпеки… Чи вони сподівалися, що Вогнедан — нелюдь не зможе приховати свою нову натуру? І якось виявить її одразу? Чого і справді ми очікуємо? Дракона? Чудовисько? Чого?
Почувся дивний згук, схожий на посилений стократно зміїний свист… Зірвався сильний вітер, від якого пригнулися верхівки дерев… Я глянув вгору — і обімлів… Над галявиною зависла сяюча куля. Вона знижувалася… Вона росла… Ми кинулися під захист дерев… Тепер уже можна було розгледіти, що це — не куля, а швидше — видовжений диск… Зі свистом впали опори… Диск став на них, вдавившись у м’яку землю галявини… Світло трохи потьмяніло, і в суцільній блискучій стіні розсунулись дверцята… З них не впала а виповзла драбинка… Теж металева…
— О-ай, — озвався поруч мене Зореслав, — тікати будемо?
Тікати було соромно, тому я лише міцніше вчепився в дерево… В дверцятах з’явилася чорна постать і гукнула на диво знайомим голосом:
— Гей, вогнищани! З Ніччю Княжою!
— Мечиславе! — закричали в один голос Дарин з Зореславом і кинулися до отого блискучого, забувши про свій страх. Дракон збіг по драбинці і ухопив друзів в обійми.
— Батьку Білозіре! — гукнув, — виходьте! Воно не кусається! Це — «Сіллонелл!»… «Зірка Еллону!» Це просто корабель!
***
З «просто корабля» вибрався Горицвіт… Волосся його було розкуйовдженим, а лице таким, наче його чимось приголомшили, і він ще не до кінця отямився… Мій незнаний син і зброяр — практик, а також, за сумісництвом, командир гармашів, звів очі догори і сказав мрійно:
— Тепер можна і вмерти… Кращого я за все життя своє не побачу.
Останніми вийшли Дана та Вогнедан… Бліді, спокійні, зосереджені… Схудлі так, що вилиці аж світяться крізь тонку шкіру. Їх стягли з драбинки і підхопили на руки… Від дружного: «Слава!» злетіли у нічне небо ще не розлякані свистом корабля ворони…
Ночувати вирішили просто тут, на галявині. Перед тим нас трьох, хто не бачив ще цього дива, урочисто провели по кораблю… Він не був дуже великим… Найбільше місця займала велика напівкругла зала з овальним вікном в усю стіну. Перед тим вікном знаходилося щось схоже на стіл, заповнене якимись незрозумілими предметами. Три крісла дивацької форми… Одне трохи висунуте вперед… Перед залою був коридорчик, обидві сторони якого мали по кілька дверцят… Вогнедан, котрий водив мене по кораблю, полишивши інших Дані й Мечиславу, відчинив одну з цих дверцят і я побачив малесеньку спочиваленьку. З меблів там було щось схоже не ліжко і маленький столик.