— Я найбільше боявся, що ти мене не пізнаєш, зіронько, — якось по-дитячому озвався Мечислав.
— Повелителю, — нарешті здобувся я на розумне слово, — які будуть подальші накази?
— Наказ буде таким, — мовив Вогнедан, — корабель триматимемо тут, поближче до кордону. Я увімкну маскування, тож випадковий блукач його не побачить. А наші плани я виявлю на шляхетській раді, котра відбудеться у Збраславі наступного тижня. Запрошення вже вислані… Вас всіх запрошено теж.
Юнак усміхнувся і вийняв з-за пояса флейту. Він завжди носив її так, як інші носять зброю. Погладив гладенький метал, чимось схожий на блискучий корпус корабля… Провів пальцями про обрисам вогняної ящірки.
— Слухайте, — мовив, — слухайте голоси небес…
І заспівав самотній холодний голос… І я побачив зорі… І блакитне сонце світу дивних… Прекрасне місто зі срібними вежами… Блискучі кораблі… Ліси й озера… Дерева з блакитним листям… Будиночки — кулі… І знову зорі… Якісь незнані світи, то розпечені жорстоким сонцем, то холодні в багрянім блиску помираючих зір… І кожна зірка була живою…
Я отямився від видив, бо флейта Повелителя раптово замовкла.
— Я не буду, — мовив він стиха, — грати про погибель Еллону… Вона скрізь однакова — ця погибель… Смерті й пожежі… І дитячі тіла на вулицях… І тупа жорстока злоба завойовників… Сіллона сподівається, що там ще хтось залишився… Що, можливо, елли теж змагаються за волю. Отже нам треба перемогти тут, аби вони могли перемогти там. Бо у світі все зв’язане… Міцніше, ніж ми тут собі думаємо, сидячи в нашому затишному куточку Всесвіту.
— Слава! — видихнув Богодар, — Слава тим, що не складають зброї!
Повелитель позирнув на нього з усміхом, і знову притулив до вуст флейту… «Час прийшов!» — промовляла вона, але без зненависті і злоби… «Так належить! Ми є вільними! Ми будемо вільними! Час прийшов! Хай постане Ельбер Прекрасний! Хай підніметься він з попелу і житиме вічно!»
До Зелібору ми дібралися ввечері наступного дня, немало здивувавши Рогволода, котрий не очікував відвідин Повелителя та ще у такій компанії. Біля корабля залишився Горицвіт, щасливий з того, що може й далі його вивчати. А ми, пробувши в місті кілька днів, вирушили до Збраслава.
«Ключ Ельберу» нині не можна було впізнати… Спішно розбудовувались стіни і оборонні вали… Будувалися приміщення для прикордонної варти… Повелителя зустрічали з таким захватом, що зелемінська варта змушена була оточити його кільцем від занадто палких шанувальників. Я вже говорив, здається, що Збраслав був містечком трохи нетиповим для Зелеміню… Таке собі гніздо опришків з язичницькими оберегами на грудях… Лемпарт, до речі, був родом саме з-під Збраслава, і змушений був, опісля повернення зі школи чоррів, одразу ж податися до розбійників на болота, бо не втримався і прикінчив панка, якому князь Фотін подарував родове гніздо Болотяних Рисей, вигнавши з хутора родину Зореслава. Матір юнака при тому померла від ран, бо захищала хутір на чолі орендарів, з шаблею небіжчика-чоловіка в руці. Вона так і не дізналася, що її син не став зрадником. Бідолаха Зореслав дуже над тим побивався і кожного разу, коли бував у Збраславі, навідував материну могилу.
Згодом до Збраслава прибула уся знать… Князь Данадільський — ну, куди ж без мого татка, князь Квітанський, який для такого випадку вичепурився як писанка, і князь Непобор Сіллонський зі своїм дивним усміхом на вродливому, нестаріючому лиці. Ми з Богодаром були запрошені до цього шляхетного зібрання, бо мали доступ до найвищої таємниці Ельберу. Не скажу, що я цим не пишався… Пишався… Ще й як…
Отже — розклад був таким…Четверо дивних, один напівкровний, двоє ельберійських шляхтичів з дивною кров’ю, і двоє людей… Щоправда я не знав, як рахувати нас з Круком… Все ж таки пан Вигорич теж був зміненим ельберійцем. Словом — вершки Незалежної Держави… От хто лишень там був зайвим — так це я…
В ратуші Збраслава ми зайняли кабінет міського голови, поставили на дверях особливу варту — двох чорногорських пардів — Верена з Горяною, котрі прибули з князем Данадільським, і нарада розпочалася.
Повелитель завжди говорив коротко й по суті. Зараз він трошки затягнув промову, бо серед нас були люди, зовсім не посвячені в останні події. Зореслав, наприклад, не знав нічого, рівно, як і Крук, котрий не відав навіть про існування корабля… Князь Непобор був, як він говорив, «трошки здивованим» раптовою появою на острові Повелителя, і його вимогою допустити їх з Даною до дверей підземної криївки…Місцезнаходження її розкопала в древніх сувоях все та ж Вербена.