— Я протримаюсь… Обіцяю…
***
Хтось здалеку звав мене на ім’я, а я не міг отямитись. У вухах все ще лунав скрегіт лопат… Земля давила на груди…
— Брате Білозіре! Ти живий? От лихо… Пане Ольже, він вже півдня такий…
Ольг… Ольг повернувся… Батько живий… Хоча б батько…
— Всіх коней ми віддали жінкам, — той же юнацький голос, — окрім того, на якому поїхав княжич, але Цвіркун добіг шляхом до самого Дубна… Вони не приїхали до міста. В корчмі, отій, що на закруті дороги…ну, «Під дубом» Скол, господар, дав хлопцеві коня… І він сказав, Скол, що ота вся гадюча ватага пиячила у нього десь о шостій по обіді. Бранця з ними не було. Тоді чорри вирушили у напрямку Зелибору… А ще раніше дорогою проїхав Кадрон Ровтін у супроводі пахолків… Проїхав до Дубна… Пахолки його, каже Скол, мали такий вигляд, наче їх ось-ось наб’ють на палю. І увесь час значили себе трикутником…
— Треба завтра обшукати яруги, — голос Ольга, — може вдасться знайти…хоча б тіло…
— Ні! — закричав Змагор, — не вірю!
— Треба готуватись до найгіршого…
Батьків голос був не просто втомленим — убитим… В голові мені потроху прояснялось. Готуватись до найгіршого… Але ж…
— Батьку! — крикнув я, намагаючись підвестися… Запухлі очі мої очманіло обдивлялися кімнату для гостей, в якій я мав учора ночувати. Я лежав у ліжку. Ольг сидів у кріслі поруч, на ньому був чужий, запилюжений кунтуш. Лівий рукав — в крові. Поруч стовбичив переляканий до нестями Змагор.
— Чому темно? — зойкнув я. Від мого крику здригнулося полум’я свічі на нічному столику.
— Бо ніч на дворі, сину, — лагідно озвався Ольг, — що з тобою? Ти хворий? Перехвилювався?
— Ніч… — пробурмотів я очманіло, — уже ніч! Воїн… він не витримає стільки..
— Що ти говориш сину? — перепитав Ольг розгублено.
— Тут є поблизу яр? — спитав я ще не до кінця певний чи насправді було попереднє страхіття, а чи воно мені тільки примарилось, — Зверху над ним — громове дерево…
— Але ж є! — вигукнув Змагор, — на півдорозі до Дубна… Чортів яр!
— Вони поховали Веданга живим! — видихнув я, — В цьому яру…Ще завидна!
— Ваш син був зв’язаний з Драконом! — закричав Змагор, — пане Ольже! Рятунку!
— Мовчати всім і слухати мене! — мовив Ольг так, що нам одразу ж заціпило, — Змагоре!
— Так, мій пане!
— В якому стані мій кінь?
— Ледве стоїть…
— А кінь, на якому приїхав отой ваш хлопець? Як там його?
— Цвіркун? Його кінь вже відпочив…
— Сідлай того коня… Два заступи…Два ліхтарі… Добудь коней в селищі…Візьми челядь, з надійних…
— У нас всі надійні, - мовив Змагор, — пан Воїслав говорив, що ми будемо воїнами Ельберу…
— Гаразд, шляхтичу… І їдьте до яру. А ми поїдемо негайно! Виконуй!
По недовгому часі ми вже гнали верхи Дубненським шляхом. Мене Ольг посадовив у сідло перед собою.
— Ти чуєш щось? — спитав він під кінський тупіт.
— Порожнеча, — прошепотів я. Мене хилило в сон…Ба, то навіть був не сон, я наче провалювався у безодню, якій немає назви.
— Не відчував такого, наче розривається шнур? Або, ніби щось відпливає?
— Не знаю… Порожньо…Татку… Голова…
— Болить?
— Не болить… Темно…Просто темно…
— Він у трансі, - пробурмотів Ольг, — ще можна встигнути…Можна…
— Цей поворот, — сказав я, раптово очунявши, — сюди…
Ми зоставили коня біля громового дерева, а самі побігли донизу. Знайомою мені крученою стежкою…Ольг ніс лопати, а мені ткнув обидва ліхтарі. Сам він бачив у темряві наче кіт… Ось дно вибалку…Далі урвище…Світло ліхтаря вихопило з темряви рештки вогнища, порожню баклагу, якісь недоїдки. Поруч, зовсім поруч був клапоть свіжої землі…
— Пом’янули, — прошипів Ольг, а моя сорочка вмить промокла від поту, — ах, які поштиві хлопці… Та вас же знайдуть по одному і випатрають, наче свиней!
Він ткнув мені лопату, а сам ухопив другу.
— Копай, сину! Хутчіш!
— Батьку! — раптово злякався я, — він мертвий…Давно мертвий…
— Відкопуй, Білозіре!
Я більше не суперечив… Ми працювали як навіжені. Тьмяне світло ліхтарів кидало понурий блиск на нашу страшну роботу.
Яма поглиблювалась. Батько відклав лопату.
— Обережніш!
Він почав вигрібати землю запоясником…Тоді руками. Я помагав йому викидати землю. Раптом щось забіліло…Біле полотно сорочки.