Про те, як всі на мене глянули — я краще помовчу. В цю таємницю були посвячені лише Ольг і Повелитель. Навіть Крук, котрий знав мою історію, не відав, що я є родичем імператорського дому.
— А я називав його ослятею, — задумливо промовив князь Квітанський, — а тут, вибачте, чистокровний жеребець з імператорських конюшень…
Сміх став голоснішим… Повелитель ледь звів руку, і знов настала тиша.
— Отже, — продовжив він, — законних спадкоємців не залишилося… А решта моанського дворянства вчепиться одне одному в горлянки за право заснувати династію… В Імперії, панове, почнеться громадянська війна… І єдине, на що вони будуть здатні — це робити нам дрібні капості. Друге заперечення… Моє життя належить цій землі… Я — її меч і оборона… Я — її полум’я, її вогняне дихання… Я закликаю в свідки дух Ельберу, що збережу квіт нації для майбутнього. І тому — мій голос переважує на користь цього задуму. Нараду закінчено, панове! Всі вільні.
Мій татусь опісля обурювався трохи не цілий вечір.
— Чесна гра! — пирхав Ольг, — з ким він надумав грати чесно! З князем Коронатом, прізвисько якого — Упир з Пелли. Поєдинок! Без вживання нових здібностей! Та з цього поганця станеться прихопити з собою пістоля… Або змазати клинок отрутою… Вогнедана зараз не так просто вбити, але ж йому потрібно не просто вижити! Він має перемогти! Боги, за що ви приставили мене пестуном до відважного хлопчиська?
Я був цілком згоден з батьком, але що ж… У вільному Ельбері — воля Повелителя… Переконати Вогнедана при теперішньому стані речей не зміг би ніхто.
Швидко по тому ми перебралися до Предслава. В цьому містечку було організовано військовий збір і штаб. Знову, як майже рік тому, збиралося військо… Штаб був, хвала Богам, у тому ж складі… Моїм воєводою як і раніше став Вовчур Сіроманець. У минулій битві він втратив вухо і три пальці на лівиці, а придбав рубець від лоба до підборіддя. Око вціліло дивом. Вовчур, однак, вважав, що легко відбувся. З другої лінії чорногорців, котрі ото танцювали «аркан», не вижив жоден…
— Тобі вітання від Новомира, — сказав він мені одразу по приїзді.
Я зрадів. Тоді Новомира знайшли на полі ледь живого… Корогву до переможного закінчення битви доніс Гатусил Терх, родич по матері нашого Вереса. Четвертий прапороносець. Верхуслав Готур, до речі, вижив теж, але зостався без ноги, роздробленої в коліні кулею, і нині шкутильгав на дерев’янці. Він теж слав мені вітання, і шкодував про те, що не зможе прийняти участь в новій битві.
— От ти скажи — судьба, — роздумував мій воєвода, — Новомир так хотів загинути, однак живий, і навіть руки-ноги має цілі… А хто, може, хотів жити — пішов з вогнем до дубового гаю… До речі, знаєш, що утворив мій родич? Запропонував руку, серце і хутір панні Вербені Лелег, котра його вилікувала.
— Стривайте, — мовив я, — адже Новомир — мій одноліток… Це ж наскільки він молодший? Звичайно, вуйна і досі як молодиця, але…
— Панна Вербена — красуня, — зітхнув Сіроманець, — вона того і заміж не йшла, що кохала дуже нашого з Чорнотою молодшого брата Білуна. Білун загинув в ішторнійській війні разом з її братом, Ігворром Лелегом. Ти його, напевне, не пам’ятаєш… А мій небіж чимось нагадує дядька…
— Світ повен див, — сказав я, — поживемо — побачимо.
Тижнів через два до Предслави примчав вершник в запилюженому однострої моанського офіцера. Коли варта ввела його до ратуші, яку ми зайняли для штабу, як-то робили зазвичай, з офіцерика зіслизнула мана, відкриваючи горде ельфійське лице Богдана Ставського.
— Повелитель! — мовив він, — де Повелитель?
Вогнедан вже йшов йому назустріч, почувши з кабінету міського голови знайомий голос. Богдан хитався на ногах, наче моряк, котрий зійшов з корабля.
— Гнав, — видихнув, — як проклятий… Повелителю, в Моані переворот!
- Імператор? — різко спитав Вогнедан.
— Помер…, - вимовив Ставський, — говорять, що від удару… А швидше за все — його задушили…
- Імператриця?
— Втекла зі жменькою охоронців… Пан Коронат має до неї великий рахунок, тому…
— Зрозуміло… Коронація відбулася?
— Так… Я був… Дивився… Читав маніфест… За нас там теж згадали. «Роздавимо, наче гадину, моахетанське бидло, що насмілилося виявити непокору… Смерть нелюдям!.»
— Ага, — втрутився Мечислав, котрий теж з’явився на звук знайомого голосу, — отже — Збраславська битва — це виявлення непокори…