— Північні Ровти, — сказав Богдан, — мають вирушити наприкінці місяця жатви. На чолі з новим Імператором. Кількість війська — у моєму звіті.
— Гаразд, — мовив Вогнедан лагідно, — іди, відпочинь… До речі, що у тебе з лівицею?
— А, — скривився Ставський — молодший, — нині в Моані наче божевільні відчинили… «Єдність і неподільність великої країни»… «Винищити нелюдей до ноги»… Одного ремісника повісили, бо мав якусь хворобу вух, і замотував їх хустиною… Додивилися, що вони, ті вуха, нібито загострені… Маячня, звісно, але ж повісили чоловіка… І усіх перевіряють на ману… Розпеченим залізом…
— Дай — но руку, брате, — зітхнув Повелитель, — вона ще тобі знадобиться — обороняти вуха. І добре, що ти втримав ману… Мені було б дуже тяжко, якби тебе повісили в Моані…
Вогнедан схилився над перебинтованою долонею Ставського, і провів по ній кінчиками пальців. Наче щось латаючи.
- Іди, — мовив, — відпочивай. Увечері — нарада.
Богдан по-військовому клацнув закаблуками і раптом сказав якимось ламким голосом:
— Мій Повелителю, з нами воюватимуть тільки «сірі»… Нема вже Чоррін Ідрен! Нема, Повелителю!
- І ніколи більше не буде, — мовив Вогнедан, — ніколи, чуєш, Богдане! Не буде примусових наборів… Моанський чобіт більше не топтатиме дитячі душі! Чи думали ми з тобою дожити до такого, коли носили однострої джур?
— Ми дожили, — промовив Богдан ледь чутно, — Світлян не дожив…
— Хай він відродиться вільним у вільному Квітані, - сказав Вогнедан, і погляд його стуманів, дивлячись у минуле. З вродливого можновладця — дивного, раптом прозирнув змучений хлопчик в зеленому однострої чорри.
Вечірня нарада була короткою. Завдання воєводам були відомі, а тому ми продовжували готуватися до примарного бою, як до справжнього. Окрім отих дев’ятьох, що були на збраславській нараді, ніхто з воєвод не був посвячений у наміри Вогнедана. На цьому особливо наполягав Ольг, і Повелитель тут послухав свого стрия.
***
Ну, про Предславську битву стільки вже було розмов, що довгий опис тут, напевне, зайвий. Власне, і битви — то ніякої не було… Імператор Коронат на поєдинок погодився. Хоча, по його ледь очманілому погляду, було видно, що він сам не розуміє, для чого це робить. Був у нього і секундант — друг і улюбленець Егон Дісін, князь Гросату. Проти цього пана вийшов Мечислав Ведангський, який цього разу вдягнув таки кольчугу і місюрку. Бій був довгим і справжнім. Мечислав трохи головою не наклав… Послизнувся на вологій траві і пропустив удар. Кольчуга врятувала його від смерті, але не від рани, і Дракон почав слабнути. Однак, йому таки вдалося взяти гору… Я стояв у першому ряді, обабіч своїх чорногорців, і вболівав за обох дивних від серця.
Ну, а мій брат у перших отримав своє… Упиря з Пелли не стало ще раніше, ніж Егона Дісіна. Коли поранений Мечислав впав біля мертвого тіла свого ворога, Вогнедан підняв його на руки і легко поніс до вишикуваного війська.
Моанці, ясна річ, розгубилися. Зараз була б якраз слушна мить вдарити на них. Воєводи, знову ж таки за Вогнедановим планом, вже віддавали останні команди готовності до наступу, і тут з’явився корабель… Він виник нізвідки і пронісся над головами у моанців з пронизливим свистом, від якого і у нас позакладало вуха.
Паніку, котра огорнула боголюбиве моанське воїнство, можна було порівняти з тією, яка накрила орду кочівників хото за схожих обставин. Тікали всі — піхота, кіннота, мужички з обозу… Напевне, Горицвіт увімкнув ще отой лякальний пристрій… Чесно кажучи, мені теж стало якось не по собі, і багато хто зізнавався потім, що, лише силою волі утримав себе на місці. Багато моанців загинуло в болотах Страгії, а відсталих добили прикордонники Сереженя, котрі несподівано увірвалися до охопленого жахом моанського табору. Корабель на той час уже завис над нашим військом… Розсунулись овальні дверцята, і в них з’явилася жіноча постать у срібних шатах…
Що тут почалося — неможливо передати. Чорногорські трембіти ревнули так, що у мене заклало вуха. Їхній рев перекрили вигуки: «Дана! Дана з нами!» Ряди данадільців та ведангців усі одночасно схилили коліно. Квітанці просто застигли на місці, наче вражені громом. З зелемінців мейдисти значили себе трикутником, а язичники переможно горлали: «Наша віра — права!» Навіть сіллонські срібні розхвилювалися, і в гамір вплелися їхні переливчасті голоси, що кричали: «Ліа ллурі лле Сіллон.» Вони, до речі, одразу зрозуміли, звідки взялося тут це диво, але не обмовилися нікому. Певне, з наказу князя Непобора.