І тут корабель зник. Зоставивши по собі легенду, котра лягла у підмурівки Незалежної Держави замість крові її синів. Вогнедан домігся свого — молоді воїни-люди, красені — шляхтичі з дивною кров’ю, ніжні срібні з Сіллону, замість того, щоб лежати в калюжах крові на полі смерти і слави, нині обіймалися, сміялися, плакали… Раділи… Жили…
Коли галас трохи вщух, і командири сяк-так заспокоїли воїнів, пролунав наказ зберігати бойовий стрій. Ми стояли ще години дві, тоді воєводи оголосили, що можна «сидіти звільна». Ми посідали на землю, не перестаючи обговорювати диво. Я, ясна річ, мав такий же ошелешений вигляд, як і всі.
Вже надвечір пролунав сигнал «відійти до табору, виставити варту». Коли ми з Вовчуром підіймали своїх чорногорців, до мене підійшов Ольг.
— Пане воєводо, — мовив він до Вовчура, — я заберу у вас замісника. Для важливої справи.
Оскільки воєвода не був проти, батько відвів мене набік і мовив загадково:
— Готуйся, синку, до прийому…
— До якого прийому? — спитав я непорозуміло
— Зараз нас з тобою прийме пані Альдона Ішторнійська. Ти їй напевне сподобаєшся. Вона любить не тільки чоловіків — дивних, але й білявих здорованів.
— О, Боги, — мовив я, наче одвіку був язичником, — та де б вона тут взялася?
— Вояки пана Сереженя знайшли її у моанському таборі, - відповів Ольг, — напевне, вона намагалася вибратися через Страгію та Ельбер до Ішторну, і потрапила колишньому коханцеві до рук. На бідолашній пані немає живого місця… Вона плаче, синку, і говорить, що більше не вірить ні в шляхетність, ні в кохання.
— А що вимагається від мене? — спитав я на цей раз трохи ошелешено.
— Вона може бути нам корисною, — туманно мовив Ольг, — а тому зроби так, аби вона знову повірила…в шляхетність. Це — завдання, синку. Втямив?
Я не повірив спершу своїм вухам, а потім своєму розуму. Однак, причепурився і подався за Ольгом до намету Ведангів. Мечислав нині лежав у шатрі Повелителя у тому здоровому сні, який навідує людину опісля зцілення силою дивних, а пані Дани, ясна річ, теж не було «вдома».
Біля пані Альдони клопоталися невідомий мені цілитель і трохи розгублена покоївка пані княгині. Ішторнійка, однак, трималася добре, і навіть мило посміхнулася до Ольга.
— Я вас пам’ятаю, — промовила вона втомленим, але ніжним голоском, — ви тоді дали мені таку зброю проти астеонських псів… Але, мій небіжчик чоловік…
По обличчю ішторнійки майнула тінь роздратування.
— Він все молився, — сказала вона, — це його не вберегло… До речі… Як справи у князя Зельма? З цим поєдинком — то був пречудовий хід. Ніколи не думала, що астеонський упир погодиться вийти на двобій… Тепер князь Чорногорський є єдиним претендентом на імператорський трон… Чи не можна мені побачитися з ним, опісля… Зараз я не в тому стані, аби розмовляти про серйозні справи. Але, коли він рушить на Моану…
— Повелитель Вогнедан, саме так тепер звуть князя Зельма — мовив Ольг лагідно, — не рушить на Моану. Завтра він офіційно проголосить колишній Моахетанг, а нині — Ельбер, Незалежною Державою. А через місяць відбудеться коронація. У Боговладі, на місці, де стояла імператорська фортеця. Там знову буде палац Повелителів, як у старі добрі часи.
У Альдони відібрало мову. Вона мовчала довго, тоді озвалась знову:
— Господи, — мовила, — ну, навіщо це йому? Ельбер який-то… Він же залишився єдиним… Єдиним законним претендентом… І якби поруч з ним була ще й законна імператриця… Ні, я просто мушу з ним поговорити…
— Ви побачите його на коронації, - всміхнувся Ольг, — до речі, у нього чудова дружина… Не буду вихваляти свою онучку, але…
— Господи ти Боже мій, — тільки й вимовила ішторнійка, — що ж… Ваш князь або велика людина, або великий дивак…
— Він не дивак, — мовив Ольг, — він — дивний… Дозвольте, однак, відрекомендувати вам мого сина. Пан Білозір Лелег віднині відповідає за вашу охорону та безпеку.
— Який красень, — проворкотіла пані Альдона, забувши навіть прикривати хустинкою личко з підбитим оком, — ваш син не схожий на південця… Що ж… Сподіваюся на його приязнь і підтримку.
— Батьку! — простогнав я, коли ми вийшли з намету, — що я вам поганого зробив?
— Та нічого, — засміявся Ольг, — будь чемним і шляхетним. І не червоній, як панночка на виданні. А то приставлю до ясної пані Рогволода Сереженя. Він просто-таки закохався в свою знахідку.