Рік проминув відносно спокійно. Влітку Другого року Незалежності я нарешті позбувся доволі таки обтяжливої служби при особі колишньої імператриці, котра жила у Боговладі чи-то як гостя, чи-то як почесна бранка. Велика Моанія шумувала як казан з отруйним варивом. Там і раніше вистачало лихих людей, а нині від розбою просто не було проходу. Вельможі, опісля довгого обговорення, кількох отруєнь та одного вбивства, таки домовилися між собою… Імператором став далекий родич навіть не імператорського дому, а другої за рахунком дружини імператора Корога Першого. Він походив з роду Ріміних, але прийняв прізвище Чоррін, тобто, Яструб, і, щоб зберегти видимість законного переходу корони, розшукував імператрицю Альдону, аби одружитися з нею, замінивши Іркана Шостого.
До Боговлади прибуло моанське посланництво. Подивитися на видовисько зібралося все стольне місто. Тут я вперше побачив в такому обсязі ріжницю між людьми та зміненими. Ельберійці не лаялися, не насміхалися, не горлали. Вони мовчки стояли обабіч шляху і дивилися… У бідолахи посланника трохи розум не помутився, коли він їхав крізь оті погляди, наче крізь удари батога. Вогнедан приймав посла у величенькому будинку Старого міста, який належав Ольгу. Поки будувався палац, схожий на колишній, правитель мешкав в цій досить милій оселі разом з молодою дружиною. Спершу посланник трохи одразу не повернув назад на північ. Не здогадуєтесь? Авжеж, першим, кого побачили моанці на прийомі, був Ростислав, правник і товмач за сумісництвом. Посланник, неякий пан Горанін, справжнє прізвище якого мабуть колись було Горан, судячи з його явно південних рис, насмілився мовити вголос, що лише хетанець може провчитися сім років в столичній школі і не навчитись моанської мови. Вогнедан сидів на різьбленому, під старовину, стільці з високою спинкою (подібні служили троном для Повелителів в прадавні часи) і в його величезних очах танцював уже не гнівний вогонь, а веселий вогник насмішки. Уся Боговлада з насолодою повторювала відповідь Повелителя: «Ростиславе, скажи пану посланнику, що я моанську мову чудово знаю, але розмовляти нею не маю бажання».
Зрештою, угоду було укладено. Пані Альдону Вогнедан обміняв на ельберійських в’язнів, які були засуджені Імперією до каторжних робіт. Посланник було почав обурюватися кількістю людей, яких мали звільнити, але тут втрутилася пані Альдона, котра була присутня на останніх перемовинах… Вона заявила, що варта й більшого викупу, ніж тисяча, чи навіть і дві тисячі обідранців. Зійшлися на шести тисячах — саме стільки каторжан — ельберійців за відомостями Ольга страждало на галерах, або на срегійських копальнях.
Ще півроку пішло на ріжні формальності з визволенням, і ось нарешті, пані Альдону було урочисто передано представникам нового Імператора на кордоні, неподалік Збраслава. Взамін до Ельберу прибув обоз зі змученими, згорьованими людьми, які ще не вірили ні у незалежний Ельбер, ні у власну волю. Повелитель особисто провів ішторнійку до кордону, чим викликав шалені ревнощі дружини. Вишенька ніяк не могла забути оту баєчку про чорногорський танок, і дуже переживала, а жалі свої виливала моєму Терночку, котрий був її найкращим приятелем і повіреним у сердечних справах.
Обоз з колишніми каторжанами викликав у ельберійців новий спалах обурення. На кордоні його зустрічали сотні людей, котрі мали надію знайти серед визволених родичів. Деякі й справді знаходили, але в якому вигляді… Імператорське тавро на чолі визволенця було чимось звичайним, а рубців, а шрамів… Від батогів і палиць… Від куль охоронців… Вогнедан привіз до Боговлади двох срібних корсарів, котрі нещодавно потрапили в полон. Бідолашних ельфів було понівечено так нещадно, що я мимоволі згадав Буревіста зі Срібенем, і порадів, що вони загинули, а не потрапили ворогам до рук. Вогнедан випробував на них свої нові здібності — «зітер» зі змучених облич оту імператорську печатку, загоїв глибокі шрами, полікував вуха, які їм «підправили» північани. Коли я востаннє бачив сіллонців, на їхніх ніжних обличчях вже запроменіли усмішки, а голоси задзвеніли, наче срібні флейти. Словом, я привітав себе з тим, що від моєї служби біля пані Альдони була хоч яка-то користь. Відомостей-то я з неї вицідив багато, але видача каторжан була найбільшою користю, яку ми з Вогнеданом отримали від ішторнійки.
***
Ольг прийшов до мене невдовзі опісля від’їзду пані Альдони. У мене якраз сидів один з отих корсарів, про яких я розповідав. Звали його Світозір Хвиля, і був він колись добрим приятелем мого Буревіста. Срібний хотів почути подробиці про загибель друга, і я йому їх якраз оповів.