— Батьку, — розгубився я, — я зовсім не хотів вас образити… Татку, любий… Якщо так на це дивитись — так мене самого давно пора проклясти і виклясти. Ви знаєте, що колись, в Лояні, я наказав розірвати між двох дерев белатського работоргівця? І ніколи в цьому не розкаювався… Ви ж самі казали, що війна «тіней» — не шляхетська забавка… Ну пробачте мені… Будь ласка!
— Стомився я, синку, — сказав Ольг вже спокійно, — стомився, наче пес… Всі мої сили віддані були визволенню Ельберу… І я якось забув, що його потрібно буде ще й берегти… В моєму віці, зазвичай, Князь тіней передавав Павутину наступнику. Якщо не гинув раніше… Але мені нікому все це… передати. Ти — мій син, Білозіре, хоробра, відважна людина, але ти — людина, дитя моє… У тебе, мій Ольжичу просто пам’яті не вистачить на все те, що я тримаю в голові. Думаєш, чому Князі «тіней» такі невловні? Бо у них немає помічників, які можуть зрадити… Вони ніколи нічого не записують… Їм не потрібні сховища для паперів… Чим ми брали моанців, згадай? Паперами, списками змовників, записаними планами… А я своєю рукою лише рахунки на вина писав. Мій небіж Верес… Я не довірився йому… Він розумний, у нього пам’ять дивного…Але він озлоблений і непримиримий… Якщо в світі щось йому не до вподоби — то це поганий світ… Я не можу віддати страшну владу в руки дивного, котрий звихнувся на чистоті крові і повноті влади дивних у новому Ельбері…
— А, — тільки й вимовив я, — отже так? Ніколи б не подумав… Правда ми з ним весь час сварились, але ж він з усіма був таким…
— Він ненавидить Вогнедана за його моанську прабабусю, — зітхнув Ольг, — він трохи не прокляв рідну дочку, коли та вийшла за нього заміж… Він зневажає Мечислава, Веданг терпить це лише з поваги до мене… Він вважає, що людей, котрі заплямували себе навчанням у школах чоррів, взагалі потрібно трохи не до в’язниць кидати. Я не говорю вже про службу в чоррах…
— Починати тоді потрібно з Повелителя, — хмикнув я, — а за мене він знає?
— Ні, - мовив батько, — я все те у серці носив… І думав, що воно розірветься. Та менше з тим… Словом, Верес мені не наступник… Горицвіт… Твій Горицвіт, синку, прекрасний вчений-практик, а в реальному житті забуває, де поставив на ніч свої черевики. Залишаються Влад з Ігворром, але ж вони ще зовсім юні… Їх ще довго навчати… А до того — я на війні, синку. Без права на відпустку й відпочинок.
— Добре, — зітхнув я, — наказуйте, Князю…
— Поїдеш до Страгії, - мовив батько, — і подивишся, що там затівається. Напарника даю тобі не простого — князя Мечислава Ведангського.
— Чому саме його? — спитав я оговтавшись.
— У нього, синку, теж є деякі особливі здібності. І він нагадує з обличчя кедага. Він бойовик, не розвідник, тому тримай його в шорах. Мені потрібно, аби оті невідомі задуми моанців ви виявили тихо і без зайвого шуму. Не потрібні мені розпачливі зойки в Моані, що ельберійські, тобто хетанські, терористи орудують північніше від страгійських боліт. «Меч Ельберу» може витягти з людини відомості так, що вона того й не помітить. Він теж зростає на силі, хоч, ясна річ, і повільніше за Вогнедана, бо ми не ризикнули ще й його стимулювати. Словом — бери Мечислава, і в дорогу. Вони зараз якраз у Зелеміні — Повелитель робить об’їзд провінцій. Обидвох попереджено. Охорону любого брата Мечислав передовірить пардам.
До Зелібору я прибув за тиждень, надвечір. Повелитель мав бути тут, якщо не подався кудись іще… Зелемінь був важкою провінцією… Пан князь Фотін наробив тут цілі гнізда моанських сіл, переселивши сюди з Півночі скуплених гуртами кріпаків. Багато було мейдистів, серед яких хтось уже розпускав чутки про звіра, прекраснішого за денницю… По містах — повно дженджиків. Частина з них, як я уже казав, дременула на північ, але частина затаїлась і вичікувала. Злочинність тут теж була традиційно вища, ніж у інших князівствах — недарма Зореславу так потрібен був Звід Законів. Словом, молодому Лемпарту дістався важкий спадок, а Вогнедан навідувався сюди дуже часто.
У княжому замку Зелібору мене сповістили, що Повелитель тут, і йде нарада. Я сів у приймальні на кріселко, привітався поглядом з Вереном та Горяною і приготувався чекати. Парди відповіли мені тихим мурчанням.
За дверима княжої вітальні було тихо. Якось — аж занадто тихо. Потім двері розчинилися і з них вийшли Зореслав з Рогволодом. Постояли… Відітхнули…