— Виявляється, — мовив князь Зореслав яким — то очманілим голосом, — що все, що я зробив сьогодні, я мав зробити ще вчора…
— Знаєте, — озвався Сережень, поправляючи розкошланого чуба, — шкода, що мене не бачить зараз мій ротний… Він завжди говорив: «Чорра Сереженін, як так виходить, що вас не можна дістати до живого?»
— Отож бо, брате, — сказав Зореслав, — це тобі не Зелемінський полк. Ходімо… Виїдеш сьогодні ж…
Вони пішли, навіть не помітивши, що у приймальні хтось є. Ого… Повелитель зволять гніватись… Я ніколи ще не бачив розгніваного Вогнедана. Озлобленого, переповненого ненавистю — бачив… Розгніваного — ні…
Вогнедан зустрів мене приязно… Лице його було спокійним і погідним. Прочуханка, яку він завдав зелемінцям, зовсім не відбилася на його обличчі. Я оповів йому про завдання Ольга і попрохав дозволу взяти з собою Дракона.
— Я знаю, — кивнув Повелитель, — і дозволяю… Тільки прошу вас, стрию Білозіре, наглядайте за ним… Він мені брат… Більше ніж брат… Половина моєї душі…
Від правителя я подався до кімнат, які займав Мечислав. Дракон сидів за столиком і щось писав… Побачивши мене — усміхнувся.
— Батьку Білозіре! — мовив, — я весь — увага! Вогнедан сказав мені, що мене зараховано до «тіней», і що ви — мій зверхник!
— Авжеж, — мовив я, — а що тут була за прочуханка? Зореслав з Рогволодом випали з приймальні, наче хлібини з печі…
— О, — скривився Мечислав, — Зелемінь… Все цей Зелемінь… Аби мені тут довелося княжити, я б посивів. В Старому Веданзі теж клопоту вистачає — один Радин чого вартий, але це… Ну ось дивіться… Кедаги… У них по обидва боки кордону — родичі… Снують туди-сюди, дізнайся, спробуй, чи воно в гості до рідних приїхало, чи ще чогось… А сварив Повелитель Зорика за релігійні заворушення. За внутрішню безпеку князівства відповідає Рогволод, а він, видно, щось проґавив… Хтось наплів селянам-мейдистам, що їхні церкви будуть перетворювати на язичницькі храми. Воно б і варто, бо частина церков — це перебудовані опісля завоювання наші храми. Але Вогнедан говорить, що краще побудувати два нових, ніж відібрати один старий… Він же — чули чи ні — оголосив рівні права для всіх сповідань… Хоч в пророка Огаму віруй — ніхто тобі слова не скаже… А Зореслав з Рогволодом спізнилися трошки… Не розіслали гінців, аби розтлумачили людям усно, а надіслали укази на голів міст і сільських старост. Про оту рівність сповідань… А у мейдистів знаєте ж як? Або вони на коні, і душать всіх інших, або прагнуть опинитися на землі і жадають мучеництва. І хтось їх ще добряче накрутив, бо тут у нас таке було…
— Заворушення? — спитав я
— Бунт — інакше не скажеш, — зітхнув Мечислав, — тисячі дві селян рушило на Зелібор… В священний похід… З хоругвами, жонами, діточками… Образи попереду… Проти поган… А у них на шляху — низка язичницьких сіл. Рогволод перегородив дорогу загонами Зеліборської варти, а ті просто грудьми лізуть проти зброї… святі мученики. Мені одне цікаво — чого ж вони не були такі хоробрі, коли їх пани моанські канчуками по хребтах лупцювали?
— Вважали, певне, — хмикнув я, — що перепусткою до раю є сліди від панських батогів… І чим все це закінчилося?
— Вогнедан, — сказав Веданг сумовито, — ми ледве встигли… Приїхали до Зелібору, нічого не думаючи, а тут таке… Ми — туди… Воїни вже ледве той натовп ледве стримують… Рогволод наказів діяти не дає, намагається їх умовляти… Та й що робити? Стріляти? В жінок і дітей? В оті їхні хоругви? Ой, ви б бачили їхні очі… Порожні… Священики попереду… Діточки славні виводять… І в оцей натовп іде Повелитель… Без зброї… А селяни з косами, з вилами… Я-то знаю, що Вогнедана нині вбити не так легко, але ж і у нього не дев’ять життів, а у мене так і взагалі одне…
— Умовив? — спитав я сумно. — Напевне умовив, якщо ти тут сидиш…
— Замовив, — засміявся Мечислав, — дві години говорив… Ні про що… Вони заспокоїлися від звуків його голосу… Як змії… Пам’ятаєте, ви якось оповідали… Поки сопілочка грає — вона танцює. Замовкне музика — може кинутись. Так і тут… Він голосом підсилював вплив на їхній розум. Тільки замовкне — хтось у натовпі знову ревне: «Смерть поганам!»… Вогнедан знову починає говорити… Дві години… Коли вони назад повернули, на мені вишиванка мокра від поту була. А Вогнедан ще постояв трохи, доки лишилися довкола самі Рогволодові хлопці, і повалився мені на руки. Непритомним… Стільки злоби через себе пропустив…
— Весело тут у вас, — мовив я, — до речі — я того й приїхав. Хтось навмисне накручує мейдистів… У Страгії збираються дженджики у великій кількості. Я ще не чував, аби колишній Кедаг став притулком для зубожілої шляхти… Ми маємо вивідати, що там заварюється. Тихо і без шуму. Аби не кричали на кожному розі про «хетанських терористів». Говорять — ти вмієш ламати чужу волю…