— Напевне, — сказав я, — хлопець є байстрюком.
— Але ж у нього і пика, — похитав головою Хаор, — страхіття якесь.
— Добре відганяє кредиторів, — хмикнув я
— А багацько їх набралося?
— Вистачає… Маєток мій залишився у Тарзі… Сам ледве живий вибрався… Два літа переховувався в Зелеміню, у приятелів, а нині довелося тікати і звідти. Все сподівалися — нас захистить Імперія… Захистила… Ех!
— Можна, — загадково мовив Хаор, — заробити трохи грошей…
— Що пан говорить! — обурився я, — я не стряпчий, а моанський дворянин!
— Шляхетним способом, мій пане, — заспокійливо мовив Хаор, — Мечем… У вас статура військового…
— Служив в Північних Ровтах, поручником Пелланського полку. Відставили опісля поранення…
— Придушували повстання Раліна?
— Атож… Поранено мене було на Пелланській кризі, - я рвонув на собі сорочку, показуючи шрами від куль, — повернувся додому, а там… Вірите, мій пане, я дивом врятувався… Ці дикуни різали усіх підряд… Уявляєте — напасти на сплячі казарми… Звірі! Пси! А мене трохи не прикінчили власні кріпаки. Утік в самій білизні… Я не можу… Кеяне!
Веданг підійшов до мене, боязко втягнувши голову в плечі.
— Ось подивіться на це одоробало, — продовжував я свою п’яну сповідь, — тупа скотина… Напівхетанець… І отакі там нині правлять… На коліна, сучий сину! Кажи — ти моанець?
— М-моанець, — пробурмотів юнак, опускаючись біля моїх ніг.
— Брешеш, паскудо! — гаркнув я, — ти — бидло чорномазе! Кажи, хто ти є?
— Бидло, — покірно повторив «лакей», — як скажете, мій пане…
Я пнув «слугу» ногою і звелів забиратись. Хаор ледь усміхнувся.
— Пане, — мовив, — до речі — з ким маю…
— Зоот Клівзін, — буркнув я, наче вистигаючи від раптового нападу гніву.
— Пане Клівзін, — вкрадливо мовив Хаор, — приходьте сьогодні ввечері до церкви святого Кеяна. Скажете там священику, що ви від мене.
— Чи вимолю я там трохи дзвінкої монети? — поцікавився я
— Авжеж, — всміхнувся Хаор, — приходьте обов’язково.
У своїй кімнаті я ще довго розпікав Кеяна, потім звелів йому сісти на підлозі й начищати мені чоботи. Обдивився стіни, двері й присів поруч з напарником.
— Як ти, — прошепотів, — все гаразд?
Веданг звів на мене очі, в яких палахкотів багряний вогонь.
— Я відчув, — прошепотів, — як бути рабом… О, як я це відчув… Чому ж іншим не болить, батьку Білозіре?
— Бо ти маєш душу воїна, Руженичу, — відмовив я, — тому вона тобі й болить… Тепер слухай… До отої церкви підемо вдвох… Діяти — за обставинами..
— Гаразд…
Ввечері ми подалися до храму. Ця приземкувата, трохи неоковирна будівля, знаходилася в самому центрі Шоршони. Там було порожньо і напівтемно. Блимали свічки. Головний образ в середині храму зображував, ясна річ, мученика Кеяна опісля його страдницької кончини. Один янгол знімав з нього ланцюги, другий очищав губкою від прокази, третій вказував рукою на небо. Янголи були схожі на гарнесеньких дівчаток, а самого Кеяна невідомий митець зобразив типовим моанцем, чимось схожим на пана Веркіна. Я підійшов до священика, і той провів нас бічними дверима до невеличкого будиночку. Там уже сиділи пан Лірін і ще один чоловічок, з вигляду — явний кедаг-напівкровка. Хоча він був багато і витворно вбраний, і мав волосся пісочного кольору, як ото у небіжчика Шрежіна, але кедазькі риси таки проступали на його блідому, як у північанина, обличчі. Булькаті очі, плескатий ніс… Ніде не дінешся, хлопче, принаймні я тебе наскрізь бачу. Я сів у крісло, а «лакей» влаштувався навпочіпки біля дверей. Його не вигнали… Певне, тому, що тупий…
— Відставник? — спитав у мене булькатий.
— Пан Зоот Клівзін, відставний поручник Пелланського Особливого, — буркнув я, — з ким маю?
— Пан Горошт Хадін, — відрекомендувався булькатий, — маю до вас питання, пане Клівзін. Чи не забули ви ще, як тримати зброю?
— Не забув, — буркнув я похмуро й недовірливо. Хто ти такий, мовляв, і чого розпитуєш…
— А чи знаєте ви хетанську говірку? — продовжував Хадін.
Маєш! А це ще для чого?
— Розуміти розумію через два слова, — відповів я, — але, звісна річ, не говорю… Лакей добре чеше по-їхньому, а моанської майже не знає, тупа скотина… Я його навчаю канчуком… І знаєте — допомагає…
— Але зможете, — допитувався Хадін, — при потребі вимовити кілька фраз?
— Та напевне, — мовив я розгублено, — але ж для чого?
— Чудово, — аж засяяв пан Горошт, — Отже, вельмишановний пане Клівзін, вам простягає руку Союз Відновлення Єдиної та Неподільної Моанії. Заснований зі згоди Імператора!