Ми вибралися з ями і витягли Веданга. Скривавлене лице мого друга було заліплене землею. Він не дихав…Він помер… Ольг хапливо обмивав йому обличчя водою з баклаги. Тоді розтис ножем зуби і спробував влити до рота трохи вина з маленького слоїка. Багряна волога спливала назад, на тремтячі батькові руки.
— Батьку, — заплакав я, — він мертвий…
Ольг з силою натис юнаку на груди. Тоді припав до вуст.
— Дихай, Драконе! — просив він, — дихай…
Я тупцював поруч не стримуючи сліз. І тут холодне полум’я знову спалахнуло перед очима.
Я стояв у траві… Високій шовковистій траві, сповненій духмяних пахощів. Воїн був тут… В двох кроках від мене, попереду…. Він дихав… Повними грудьми…На його витягненій руці сидів великий метелик.
— Що ти тут робиш? — спитав він, поволі обернувшись.
— Ти мене покликав, — озвався я перелякано, — ми що — на тому світі?
Метелик злетів з руки Веданга…
— Тут немає болю, — сказав юнак, — дивись-но…
Просто перед нами виник дубовий гай. Він наче згустився з повітря. Поміж деревами виднілися якісь постаті.
— О, — сказав Воїн, — так це ж…
Він рушив уперед швидким кроком. Я біг за ним, боячись відстати і залишитися самому в цьому дивному місці.
Князь Воїслав Ведангський стояв, зіпершись на молодий дубок. Поруч з ним прихилився до стовбура молодий гарний дивний, схожий на Ольга. Тільки очі у цього чоловіка були не золотаві, а кольору спілої вишні…
— Ов-ва, — мовив цей чоловік протягло, — дивись-но, Воїславе… Мабуть, я недооцінив білого ворона… Вони з твоїм сином наче скуті ланцюгом…
— Дідо Станимире, — вигукнув я, — це ви?
— Та вже ж…
З лісу виринув ще один чоловік в стародавнім кунтуші…Я здогадався б хто це, навіть якби не бачив портрета князя Воїбора… Почали підходити ще люди… Жони в ельберійських гаптованих строях… Чоловіки… Почувся дитячий сміх…
— Твої рідні, - прошепотів я до Воїна, — а мої тут є?
— У них напевне інший вирай, — озвався Веданг. Він простягнув до батька руки. Воїслав похитав головою:
— Доторкнешся — не повернешся…
— А можна, — видихнув Воїн, — зостатися?
— Твій час ще не вийшов… Повертайся, сину…Як виб’є твоя година, я чекатиму на тебе… Біля цього дуба… Але зараз ти мусиш іти.
— Я не хочу повертатись, — жалібно, якось по дитячому, сказав мій приятель, — це жахливо — пережити свою смерть…Ще гірше — перетривати смерть вдруге… Залиште мене тут…Простягніть руку…
— А він не знає, - озвалася якась жона у вояцькому вбранні. У неї були карі очі Лелегів…Чимось вона нагадала мені Мальву. — Вогнедане, він не знає…
З натовпу, що шанобливо розступився, вийшов молодий чоловік. Майже юнак. На ньому був блакитний кунтуш, гаптований золотим листям…Чорне волосся заплетене в довгу косу, по стародавньому. Очі сині…Ой, які очі…Як у княгині Денниці… Матово-біле лице… Твердий зарис вуст… Цей красень, певне, міг за себе постояти…Поруч з ним йшов молодик, глянувши на якого я одразу втямив, що це ще один Веданг… І зрозумів, хто ці двоє. Страх пройшов мене наскрізь…Лише тепер я до кінця втямив, що стою поміж мертвих.
— Ти маєш повернутися, Воїн-Дракон, — озвався синьоокий, — аби я міг втілитися у твого сина…
- І це велика честь для всього нашого роду, — підхопив його супутник, — бо саме ти маєш стати батьком Визволителя, хлопче… Дитини з вогнем в крові…
Воїн поклав руку на груди
— Цього не може бути, — прошепотів, — Повелителю… То ви повертаєтесь…І все…Все станеться як заповідано! Але я…Невже…
— Подивись сюди, — владно сказав синьоокий. Воїн слухняно глянув йому в лице. На чолі Повелителя поволі проступала багряна виразка. Імператорське рабське тавро…
— Це й тут мені пече, — мовив юнак в блакитному, — зітерти це зможе тільки твоя дитина… Іди… Бо часу вже нема… Ти затягнув сюди свого приятеля, він може загинути… Йдіть!
— Ой, цей білявий хлопчик, — дзвінко засміялася жінка, схожа на Мальву, — Вогнедане, він нагадав мені поета-північанина… Ну, того, що писав вірші про бойові барабани… Ти теж пишеш вірші, маленький варваре?
— Н-ні, - заїкнувся я, — н-не вмію, ясна пані… А в-ви — певне Дана Лелег?
— Він чув про мене! — втішилася войовниця, — поспішіть же, діти!
Воїн відступив на крок. Я схопив його за руку. З гаю поплив білий туман…Твердь під ногами раптово зникла…
І я отямився на землі. В голові гуділо. Певне, я знепритомнів і гримнувся навзнак. Ольг не помітив цього. Він розпачливо скинув руки до всипаного зорями неба: