— Дивись сюди, чорро, — прошипів Дракон, — дивись мені в очі… Ти прокинешся… Зараз… Ти нічого не пам’ятаєш… Зараз… Зараз…
Веданг відступив до дверей і знову присів навпочіпки. Ковтін з хвилину тер руками скроні. Тоді глянув на мене ледь здивовано.
— Наче й не пив сьогодні, - сказав, — а голова — як не моя. Отже, на чому ми зупинились?
— На платні, - підкинув я
— А, так… Платня — сотня моанських червінців місячно. Лакею — десять, якщо його вдасться хоч чомусь навчити. Ну, і, звісно, здобич… До речі, за те, що ви перекинете в сіно гарненьку селянку, вас лише похвалять.
— Я — ваш! — сказав я поспішно, відчуваючи спиною важкий погляд Дракона, — коли відбути до табору?
— Сьогодні ж, пане Клівзін, — втомлено мовив колишній чорра, — Велич Моанії!
— Служу Імператору! — гаркнув я, повернувся через плече і вийшов, карбуючи крок. Веданг ковзнув за мною нечутно, мов змій.
У заїзді я ще раз обміркував почуте… Я трохи помилився, прийнявши пана Хадіна за місцевого керівника… А ми, виявляється, з Моани… Наглядаємо… Гаразд… Але що ж робити? Раптове зникнення завербованого шляхтича може викликати підозру… Плани у паскуд зміняться, і що тоді… Ні, ми мусимо їхати до того табору… Однак…
Словом, я ризикнув… Написав шифровку, і Веданг, під приводом закупів в дорогу, відніс її до Шашра Шоріна. Разом з великою сумою грошей, і з вимогою віднести це до Зелібору, до рук Рогволоду Сереженю. А ми самі виїхали до Ешшару. У табір.
Дорогою я аж відітхнув, що мені хоч якийсь час не було потреби принижувати Мечислава. Ольг… Невже він не подумав про те, яке враження має справити подібна гра на Дракона, котрий мав славу гордого шаленця?… Хоча, звісно, справлявся мій названий син з цим усім чудово… Але, коли ми заночували в дорозі просто неба, і сиділи біля вогнища, він мовив смутно:
— А я ж то гадав,
Що мужній та відважний,
Що вдача тверда..
Та нині в моїх жилах
Лиш крижана вода…
— Ти чогось боїшся, синку? — спитав я стиха.
— Боюся, — відповів юнак, — що все це є правдою… Не нашою з вами вигадкою… І ви — не Білозір, і я — не Мечислав… І що я дійсно — раб… Бидло… О, Боги…
— Не треба було, — мовив я з каяттям, — брати тебе на цю справу. Ти дійсно — воїн, а не розвідник… Тим більше — життя тебе ламало, не дай Боги нікому. Мені оцей театр часом навіть задоволення приносить… Але ти… Пробач мені, синку… Тобі це має навіть не боліти — пекти.
— Та я здолаю! — мовив юнак уже веселіше, — і з чого ви взяли, що я на вас гніваюся? Я вами захоплююся! Ви що, все життя отак от ходите… по лезу ножа?
— Не все, — мовив я, — але вже більше десяти літ…
— О-ай! — з тихим захопленням мовив Дракон, — мене б на стільки не вистачило… Я дійсно, тільки мечник… Аби не ви — я б усіх тих псів порізав би, і може б і сам поліг.
— Можливо, — сказав я, — потрібен буде й мечник… Аби зупинити оцей спецзагін… Рогволодові прикордонники можуть і не отримати листа, і тоді захищати селян будемо ми. Вдвох, Мечиславе! Вдвох проти сотні!
Я досяг свого, хоча не думав, що дійде до такого. Але лице Веданга спалахнуло такою гордістю і відвагою, що на хвилину з нього наче прозирнула карбована врода Воїна. Я взяв його руку, маленьку, як і у Повелителя, затверділу від безкінечних вправ з отими його двома мечами, і мовчки потиснув.
— Чого ви так на мене дивитись? — спитав юнак здивовано.
— Боги наділили тебе такою душею, — сказав я, — що вона відсвічує у тебе на обличчі. Не дивно, що Дана покохала тебе!
— О, Дана, — прошепотів молодий воїн, — моя зоря… Дана…
— Думай про неї, - порадив я, — думай про неї, коли тобі здаватиметься, що все довкола страхітливий сон…
До Ешшару ми прибули вже як належить… Я гордо пишався верхи на коні, слуга підтюпцем біг поруч. Табір був як табір — намети, курені для начальства, вогнища, запах кулеші, який запам’ятався мені з часів військової служби, та сморід польових відхожих місць. Мені відвели намета, який я мав ділити ще з трьома панками, а слугу відіслали до кедагів, які обслуговували табір.
Горошт Хадін нишпорив по табору, і до всього присікувався. До мене він причепився з дивною і якоюсь підозрілою пропозицією:
— Продайте мені вашого лакея! Даю п’ятдесят…
Моя місячна платня… Цікаво, чим йому так сподобався Веданг?
— Власне, він не моя власність, — пояснив я спроквола, — я його найняв… Аби було кому знімати з мене чоботи. Запропонуйте йому грошей, якщо він вам аж так до вподоби. Хоча й мене він теж влаштовує.