— Я хочу мати його у власність, — мрійно сказав Хадін, — це легко влаштувати… Напоїти… Прикласти до купчої палець…
— Та на біса вам ця морока? — здивувався я ще більше, — зледачіє — вижену, а то годуй його…
Хадін усміхнувся якимось моторошним усміхом:
— Вам цього не зрозуміти, пане Зоот… Думаєте, я не бачив, як ви на мене дивилися на першій зустрічі? Я дійсно напівкровка… Але в Моанії я маю село… Кілька сотень душ кріпаків… Чистокровних моанців… Я їжджу туди відпочивати… від отаких поглядів. А ваш лакей — напівельф… Можливо — він сам цього не знає, бо дурний, наче деревина. От кого я ненавиджу ще більше — так це отих пихатих нелюдей з Півдня… Я був би щасливим, аби з мене знімала чоботи хоча б напівкровна нелюдь… Така собі маленька примха, знаєте… То продасте?
— Та ні, - сказав я, — вибачте, пане Хадін… Мені подібне теж доставляє задоволення. Чого я і найняв лакеєм оцю тупу худобину.
— Жаль, — буркнув Хадін. Він уже шкодував про свою відвертість… — Ну, заходьте якось до мого куреня. Зіграємо в карти, абощо…
Я пообіцяв. Взагалі, тут окрім карт нічим було і зайнятись… Ну, ще була бойова підготовка, але старому воякові то все — за іграшки. Склад загону був — рідкісні паскуди. Зубожілі панки з Зелеміню, Ведангу, Північного Данаділу… З Квітану, на моє щастя, було лише двоє, і вони жили раніше віддалік мого рекомого маєтку. Всі злі, в поношеному вбранні, однак — повні надій на майбутнє.
Кожен з цих панків мав хоча б одного лакея. Аби самому не знімати з себе чоботи. Лакеями служили, в основному кедаги. Напівкровний був один — мій Кеян… Він прихитрився потоваришувати зі страгійцями, і навіть трохи вивчився розмовляти по-їхньому. Не знаю, що він уже їм там плів, але спершу кедаги на нього косились, а тоді прийняли до гурту.
Сам я робив те, що і всі — пив незміряно, грав у кості та карти, і знову пив. Грати було на що — платню нам видали завчасно. Ввечері ми розмовляли… Теми для розмов були одноманітні — баби, випивка, минуле щасливе панування в Моахетанзі та майбутня помста.
Була, однак, і ще одна розвага. Коли до табору прибув Ковтін Різін, він почав навчати тупуватого Кеяна володіти зброєю… Видовище це стало посміховиськом для всього табору. Мій дурний слуга спершу навіть не міг втямити як взяти до рук шаблю, аби не порізати нею пальці. Потім він ніяк не міг зрозуміти, що таке учбовий бій… Те, що він мусить звести руку на пана моанця, а саме так він називав Різіна, незважаючи на його зовнішність південця, було для Кеяна непереборною перешкодою. Згодом він потроху почав робити успіхи… Колишній чорра навіть почав підхвалювати свого учня, як ото хвалять розумних собак, а той хіба що хвостом не виляв на радощах, що його, принаймні, не побили.
Сучий син Горошт вже кілька разів намагався виграти у мене мого лакея в карти… Грав я краще, ніж він, однак…Мені не подобалася його підвищена увага до напівкровки, і я вже почав подумувати, чи не прибрати моанського перевіряючого тихо і без шуму. Але доля розпорядилася інакше… Власне — пан Горошт нарвався сам…
Одного пречудового дня, коли пан Різін дресував мого слугу, до кола глядачів, котрі аж за боки бралися від реготу, протиснувся і пан Хадін. Спершу він спостерігав, як капітан ганяє бідолашного Кеяна трохи не по всьому майданчику, а тоді запропонував пану Ковтіну свої послуги, яко навчителя. Той з усміхом сховав шаблю і поступився моанцеві місцем.
Я й незчувся, як в моїй руці опинилася метальна платівка… Що цей бій не закінчиться добром — я вже бачив. Хадін почав наступати по справжньому… Мечислав незугарно відмахувався шаблею, і його голі руки вже почали кровити від численних порізів. Поганець грався з «беззахисним слугою», як кіт з мишею… Я з жахом очікував, коли у «Меча Ельберу» лусне терпець.
Але воля у Дракона таки була сталевою… Він зробив такий випад, який всім, і навіть мені показався просто незугарним помахом, і…розсік Хадіну щоку. Глибокий поріз одразу ж почав кровити. Веданг впустив шаблю, підбіг до мене, і, наче в панічному страху, заховався за мою спину…
Хадін вийняв хусточку і затиснув нею рану. Його обличчя сіпалося.
— Запорю! — процідив він…
— Чорт забирай, — сказав Різін, — хлопець потрібен мені для справи. Зрештою, пане Хадін, не треба було лізти до кола. Цей тупак ще не може відріжнити шаблі від коси.
— Пане Різін, — аж зашипів пан Горошт, — я не можу так це залишити. Від десятка ударів він не здохне, а наступного разу буде вправніший.