— Авжеж, — озвався я крізь біль та запаморочення, — досвід ти маєш… Та тільки тобі не доведеться ним скористатися.
За своє нахабство я отримав кольбою пістоля по голові. Вже непритомніючи почув, як Різін наказує Ведангові, аби той підняв руки… Про те, що у мого названого синочка була в запасі зброя, яку не можна втримати в руці, сучий син не відав… Ще мені почувся звук рога, що сурмив чорногорський сигнал до наступу, але, сповзаючи у темряву, я був певен, що мені те примарилося.
***
Отямився я на ліжку… На справжніх пухових подушках, вкритий ковдрою з клаптиків. Ліжко було відділено від решти кімнати квітчастою завісою. На мені вже не було чорногорського вбрання, а лише чиста полотняна сорочка. Я поволі підвів правицю… Білий шрам, якого не було раніше, вказував місце удару.
— Я одразу втямив, що такого не може бути, — голос старости, — якісь вони всі були… не такі. Ви ж приїздили до нас, ваша ясновельможність, коли їхали до Предслави… Не забули? Ще запевняли нашого панотця, що все буде гаразд, і ніхто його церкву не зачепить.
— Не забув, — протяглий голос Повелителя. Сниться він мені, абощо…, - я нічого не забуваю… Ми пізно отримали повідомлення… Посланець захворів дорогою. А то б тут цих «чорногорців» очікувала засідка. Це завдяки нашим людям серед них, поганці не встигли накоїти багато лиха.
— Шестеро вбитих, — зітхнув староста, — а могло бути більше… Ви, ваша ясновельможність, цілитель — від Бога… Чи від Богів… Але ж ви кажете, що буде ще один напад?
— Цих ми очікуватимемо ще на кордоні, - сказав Вогнедан. Це був таки він — отже крик чорногорського сигналу мені не примарився, — живіть спокійно…
Почулися кроки… Хтось відсунув завіску… Мечислав. Все в тому ж кунтуші, заляпаному кров’ю. Він усміхався.
— Батьку Білозіре! — мовив, — будемо жити! Слава Чорногорі!
— Хай славиться! — вимовив я, — синку… Дай хоч тебе обійняти…
Мечислав підняв мене з ліжка і притис до грудей. Потім витяг мене на середину хати, де за довгим селянським столом сиділи староста та Вогнедан з Рогволодом.
— Оце ось, — оголосив, — наш герой! Дякую, брате Вогнедане, що склав його докупи!
— Повелителю, — схилився я в уклоні. Вогнедан махнув рукою.
— Сідайте, стрию, — мовив, — нас зараз годуватимуть…
— Зараз обід чи вечеря? — поцікавився я.
— Обід, — пояснив Мечислав, — наступного дня. Ви добу пролежали без пам’яті.
— А що з отими поганцями?
— Полонених, — сказав Повелитель, — я наказав повісити сьогодні зранку. Вони дуже обурювались, бо в Моанії шляхтичів так не карають. Але тут не Моанія. Тут мій Ельбер, на землю якого не слід ступати зі зброєю. Та ще й оскверняти ім’я мого брата.
— Авжеж, — мовив Веданг мстиво, — моїм ім’ям хотіли прикрити отаку гидоту… Навіть не подумали, а чого це Мечислав Ведангський має розпоряджатися в Зелеміню… Не люблю я страт — гидке видовище, але сьогодні дивився з задоволенням. Шкода, що той чортів чорра гигнув раніше, і його не повісили теж…
— Зате я лишився в живих, — сказав я весело, — Ти не напарник, а диво, мій княже…
— Та де там, — мовив Веданг трохи сумовито, — не годжуся я для таких справ… Здає терпіння.
З Зелеміню ми повернулися до Боговлади, полишивши охорону кордону на Зореслава з Рогволодом. Звістки потім надійшли втішні — усі загони Союзу відновлення Єдиної та Неподільної були розгромлені Лемпартом та Сереженєм до ноги.
Ольг нас, героїв дня, вичортував так, що краще й не казати.
— Ви мали повертатися назад, а не лізти в те зміїне кишло, — шипів він тим особливим голосом, який у нього було прибережено для, як він любив жартувати, «хоробрих воріженьків». — Якого біса ви попхалися до того табору? У Сереженя вистачило б війська, аби перекрити кордон… Ну, змінили б вони день початку акції, ну то й що? Куди ви полізли, двоє дурнів? Хоробрі дуже — удвох проти ста? Пане князю, про ваші безумства говорить весь Ельбер, але ж ти, Ольжичу… Я сподівався якраз на твою розважливість…
— А я думав, — зітхнув я, — що героям буде винагорода… Медаль, наприклад… А то і орден… Або хоча б відзнаки… Останній раз мене винагороджували за службу в чоррах… А у вас, батьку, я навіть підпоручника не вислужив.
— Він ще й жартує, - мовив батько обурено, — цьому ти теж навчився у Дракона? Йди, відпочивай… Будеш коїти свавілля — нагороджу відставкою замість відзнак.
Восени цього ж року Повелитель урочисто перебрався до нового палацу. Над будівлею працювали сіллонці, взявши під свою руку місцевих майстрів. Князь Непобор надіслав для опорядження кімнат гобелени, меблі, килими… І старовинні, і виготовлені сіллонськими дивними… З віднайденого скарбу взято було малювання на шовку, срібний посуд, книжкові сувої… Красота була неймовірною… Опісля урочистого прийому для боговладської, і не тільки, шляхти, Вогнедан запросив мене на приватну вечірку… Наскільки я зрозумів — це й була винагорода за наші з Мечиславом безумства.