На вечірці, окрім Повелителя з дружиною, були лише Веданги і князь Данадільський. Таке собі невеличке родинне свято. Дана сяяла усмішкою, в якій змішалися докір і захоплення. Мечислав пишався собою і своєю красунею-жоною. Вишенька не зводила очей з Повелителя… Вогнедан був задумливим, Ольг таємничим… Я… я милувався ними усіма. О, моя дивна рідня… Як мені нині без вас тоскно і боляче…
— Я так хвилювалася за Мечислава, — вимовляла мені Дана, — стрию, краще б ви взяли мене… У мене більше Сили, а отже — менший ризик.
— На богинь моляться, пані княгине, — відповів я ґречно, — але хто коли чував про богиню розвідників?
— Моя Дана, — провуркотів Веданг, — оберігала мене в отій божевільні самим своїм існуванням…
— Напевне, — мовила Вишенька, — нині в Моані теж… вечірка. Тільки жалобна.
— У них вже третій рік жалоба, — засміявся Дракон, — з того часу, як ми трохи скоротили імператорський титул… Ви ж знаєте, що титул цей займає цілий аркуш…
— Знаю, — озвався Вогнедан, — коли я був джурою, то мусив завчити його напам’ять.
— Отже, ми добре зробили, трохи його скоротивши, — мовив Веданг задоволено, — діточкам в моанських школах буде менше мороки.
— Уявіть собі, - підкинув я, — майбутній підручник з історії Великої Моанії… Скільки сторінок там присвятять князю Чорногорському?
— Зноску в кінці підручника, — засміявся Вогнедан, — «Князь Зельм Чорногорський, виразник інтересів дрібних феодалів Півдня Імперії, граючи на самостійницьких почуттях місцевої шляхти, в такому-то році за нашим літочисленням проголосив відокремлення Моахетангу»
— Скажи мені, брате Вогнедане, — протягнув задоволено Мечислав, — напевне, я отупів, побувши кедазьким слугою… Що воно таке — самостійницькі почуття?
— Вітчизну любиш? — поцікавився Повелитель лагідно.
— Здохну за неї! — відповів Веданг цілком серйозно.
— Оце ж вони, брате Мечиславе, і є — оті почуття.
— А хто такі «дрібні феодали?»
— Ти давно дивився на себе в люстерко? — засміявся Вогнедан.
— О, — озвалася Дана, — отже я — дружина дрібного феодала… І де були мої очі, коли я виходила за нього заміж?
— Хіба тобі тісно у Веданзі, Данусю? — засміявся Дракон, — ще не пізно захопити Імперію… До ніжок моєї панни я ладен покласти півсвіту…
— А що буде написано в наших підручниках? — втрутилася Вишенька, — у нас же теж мають вивчати історію…
— З попелу, крові і полум’я, — з несподіваною силою вимовив Ольг, — постала Держава… Вогнедан — визволитель вигоїв неньчині рани і загорнув її в блакитний шовк. І перелік імен її воїнів… І поминальник загиблих за неї… І оповіді про всі повстання… Квітанські, данадільські… І люди, нарешті, дізнаються, що Чорного Воїна звали насправді князем Воїном Ведангським, а його дід Воїбор не помер в закордонній мандрівці… Оце ось має бути в тих підручниках… Оце — і багато іншого.
— А своє ім’я ви забули, батьку? — спитав я стиха.
— Про таких, як я не пишуть навіть у зносках, — всміхнувся Ольг, — мені судилося померти під тінню… Та я про це не шкодую… Роде мій, адже я до цього дожив… Я проливав кров, я ховав друзів, а часто не мав змоги навіть поховати загиблих… Я убивав — і моя рука не тремтіла… Я з чотирнадцяти літ на війні… І от я сиджу в Палаці Повелителів, роздивляюся старовинні малювання, куштую гарне вино і боюся прокинутись.
Вогнедан повернув голову… Я простежив за його поглядом і побачив потемніле від часу малювання… Юнак з флейтою у гаптованому вбранні… Щасливе ніжне обличчя… Ні шрамів, ні сивих скронь… Він ще не бачив пекла… Для нього все ще було попереду.
— Я повернувся, — мовив Повелитель, — повернувся додому… І поруч мене ті, кого я колись любив… Чуєш, Меч? Ти був мені братом і в тому житті… І до нас повернулися наші дружини… І, напевне, стрий Ольг зі своїм названим сином теж колись гостювали в Палаці Повелителів… Я пам’ятаю те життя наче крізь туман. Але іноді згадую тих, кого знав раніше, прозріваючи душу крізь нову оболонку.
— Мій брат, — розчулено мовив Веданг, — є упевненим, що я — втілення Воїслава — месника. А я — так нічого не пам’ятаю…Тільки знаю, що без нього з Даною моє життя було б зовсім порожнім…