Нема чого й казати, що з тої вечірки я повернувся в піднесеному настрої. І застав у себе — кого б ви думали? Правильно здогадалися… Пана Келата Веркіна… Цього разу тверезісінького і переляканого.
— Що сталося? — спитав я насмішкувато, — нині в Боговладі нічого не руйнують… А тільки будують і будують… Храм Сонця, наприклад…
— З паном Роллою погано, — мовив Келат, не завівшись одразу, як він робив це завжди, — він хоче вас бачити.
— Що сталося? — спитав я, знову застібаючи кунтуша.
— Він уже давно хворів, — оповідав Келат, коли ми вийшли з дому, — нікому не хотів говорити… Напевне — не хотів вірити… А коли вже похопився — було пізно… Він їздив до чорногорської відьми, але вона відмовилась оперувати…
— Що оперувати? — спитав я ошелешено.
— Пухлину, — сказав Келат розпачливо, — пухлину в шлунку… Вона сказала, що він приречений…
Я вже давно не бачив Ролли за своїми походеньками… Тим більше не знав, що він захворів, і їздив до Вербени… Пухлина в шлунку, Боже правий… Якщо вже Вербена відмовилась від втручання, то це і справді кінець…
— Можливо, — мовив я, — йому б допоміг волхв з Сіллону?
— Пан Ролла, — зітхнув Келат, — людина невіруюча, але в останні роки він почав… ну, трохи звертатись до Бога. Він побоявся прохати допомоги у тих відьмаків… І я його в цьому підтримую…
— Чорти б побрали вас обох, — буркнув я, — досиділись…Лікарі…
Белатець дійсно мав поганий вигляд. Він дуже схуд і спав з обличчя, а запалі очі його гарячково блищали.
— Прибув, волоцюго! — привітав мене Ролла, — я вже думав — не дочекаюсь твого приїзду…
— Друже мій, — вимовив я, — що ж ти дотягнув до останку?
— Я не хотів вірити, — сумно сказав Ролла, — а коли похопився — було вже пізно. З Чорногори додому я ледве доїхав… Тепер буду помирати… Запас лоянських кульок у мене є… Принаймні — менше страждатиму.
— Давай, я попрошу Повелителя, — запропонував я, — і він напише князю Непобору, аби той прислав сюди котрогось зі своїх волхвів…
— Я помру раніше, — сказав белатець втомлено, — не варто… Я вже почав глушити біль лоянським зіллям… Та й моя душа… А раптом пекло таки існує? Я й так достатньо нагрішив за своє життя…
Додому я повернувся наче прибитий горем. Я звик до свого белатського друга. Нехай ми бачились не так і часто, але він підтримав мене, коли я був злощасним вигнанцем… Підтримував і надалі… Тоді, в Моані… Без нього мені було б тяжко… Допоміг Повелителю…
Я подивився на слід шабельного удару на правиці… Повелитель… Цілитель милістю Богів… Щоправда, я бачив тільки, як він гоїть бойові рани… Але ж його бабуся Денниця могла здолати багряну чуму… Хоча пухлина в шлунку — це не рана… І не чума… Ех, нічого я в цьому не тямлю… Але ж спитати можна. Зрештою, Ролла допоміг Вогнедану… Тоді, і Цитаделі… Дуже допоміг…
Словом, наступного дня по обіді я знову подався до Палацу. Попрохав доповісти про свій прихід, і мене провели до вітальні жилого крила. Коли я проходив через двір, засаджений кущами ясмину, то раптово побачив гурт людей в ішторнійських орденських плащах. Один — в білому, двоє сірих, четверо чорних… Посланництво, чи що… Взагалі-то, нас, незалежних, поки що визнали лише Белат та Шоррога… Белатцям було все одно з ким торгувати, а шоррогці сподівалися укласти з нами союз на морі проти давнього ворога — Ішторнійської Імперії… Ох, недарма тут з’явилися люди Командора… Я знав, що про безпеку Повелителя дбають, та й сам він нині міг за себе подбати краще за будь-якого тілоохоронця, але все ж таки…
У вітальні мене зустрів Верен. Пард обнюхав мене і милостиво дозволив пройти до кабінету. Я там ще не був… Колишній кабінет данадільського намісника у старому замку був темнуватим і якимсь похмурим… А ця кімната сіяла сонцем крізь витворні білі завіси. Над комином висів отой старовинний меч, який я бачив на коронації… Меч Ельберу… На гобеленах, що прикрашали стіни, дивні то вели танок, то грали на ріжних інструментах. Флейта Повелителя лежала тут-таки на різьбленому столику сіллонської роботи. Я знав, що Вогнедан відпочивав, награючи мелодії, котрі зачаровували всіх довкола… А свій біль він намагався виливати, коли його ніхто не чув.
Вогнедан сидів у кріселку за своїм робочим столиком. Мене він не помітив. Вбраний він був у чорногорську сорочку під верховинський пояс — мода, яку зараз намагалася наслідувати й боговладська знать. Повелитель, до речі, цього не хотів, він вважав, що в кожному князівстві має бути свій стиль вбрання, як-то воно й було раніше.