— Та візьміть же і мене, Боги… Я пережив смерть побратима! Зараз відлітає його син!
В цю хвилину Воїн розплющив очі.
— Я ще тут, — ледь вимовив він, — чуєте, пане Ольже? Ще не час мені зостатись з батьком… Це він послав мене назад…
Подальше я пам’ятаю ледь-ледь. Ми з Ольгом обіймали Веданга… Гладили йому волосся… Намагалися напоїти водою…. Згодом прибіг Змагор зі своїми хлопцями. Побачивши яму, Змагор очманів від злості і поклявся прирізати будь-якого чорру, котрий трапиться йому на дорозі… Як ми вибралися з яру — не можу згадати…
А ось те, що мені тоді привиділось — запам’ятав назавжди.
***
Ролла, мій приятель — лікар, про якого я вже згадував, говорить, що оте видиво мені просто примарилося. Мовляв, я все життя нікуди не вибирався з Чорногори, а тут така мандрівка, стільки вражень, балачки про вогняне дитя та ще й страшні події, в яких я приймав участь… Словом, нічого цього не було… Ні духмяної трави, ні дубового гаю, ні Воїнових родичів, ні юнака з рабським тавром на чолі, що йому не було спокою й у вираї…
Я з ним щодо цього не сперечався. Я і сам по природі своїй є людиною, яка не вірить в дива… Хоч жив серед тих, кого називали дивними… Отакої… На моє щастя у мене занадто здоровий… не знаю, як це назвати… розум…ні, не розум… Глузд… Словом, я жив серед дивних, і з моїми мізками і досі усе гаразд, а деякі просто у мене на очах сходили з розуму… Як от ще один мій приятель Келат Веркін… Хлопець звихнувся настільки, що одлив срібну кулю, освятив її у дванадцятьох церквах, щось там проробив над нею ще такого ж штибу, а тоді вистрелив оцією штукою у Вогнедана Парда… А, я забув додати, що пан Веркін був вільнодумцем і безбожником… Втім, тим, хто поспілкувався з Вогнеданом, і не переконався в доцільності існування Ельберу Прекрасного, тільки й залишалося лити срібні кулі.
Повертаюся до оповіді, бо ж треба чимось збавити час. Скринечку я завалив паперами, аби не муляла очі. Встигну… Або дочекаюся, доки прийде «тінь». Перевірити… Це напевне буде Мечислав… Ох, ніколи не забуду, як він дивився на мене…Розгублено і непорозуміло… «За що, родичу Білозіре? Що вам зробили Веданги?»
Добре, менше з тим… Отже ми повернулися в Гніздо Драконів. Змагор послав гінця до Чорного Яру, і дім швидко по тому задзвенів жіночими голосами. Ружену привезли напівпритомну. Як оповіла Пава, дівчина зомліла опівдні, тобто трохи не тієї хвилини, коли її брата засипали землею.
Розпоряджався в будинку Ольг. Він передивився папери загиблого Воїслава, щось спалив, щось узяв собі. Тоді зібрав в обіденній залі челядь на чолі з Павою.
— Слухайте мене уважно, — почав він свою промову, — оце нещастя стягнули на наші голови брати Ровтіни. Не мені ганити брата Воїслава за те, що він зробив… Він за те відмучився. Задум Ровтінів напевне був таким: вичавити з Воїслава тортурами зізнання в злочині проти держави… І стратити його разом з родиною, а його підданих відправити на каторгу. Князь Ведангу не зізнався ні в чому…Він загинув під час втечі…
Пава збіліла і похитнулась. Змагор підхопив її. Жінки заголосили. Ольг застережливо підвів руку:
— Потерпіть… Послухайте… Княжича Воїна та його сестру треба відправити до Чорногори. Принаймні, доки ці двоє панків тут володарюють. У молодшого Ровтіна був певний задум… Вбити Воїна дорогою до міста, а потім — зробити зле жінкам, коли вони кинуться до Дубна, дізнаватися про долю батька і сина. Тут нам вдалося їх переграти… Але однокрилий каплун може знову прислати сюди чоррів… Тому зробимо так. Пані Паво… Ви, вдова Воїслава, виїхали до його далеких родичів… На час жалоби… Взявши з собою трьох його дітей… Жити будете в Ігворрі, у князя Парда. Маєток та Ровтіних я беру на себе. Думаю, що незабаром ви зможете повернутись. Управителя призначте самі, достатньо, щоб я знав, що то є надійний селянин, який тямить в господарстві. Змагора візьмете з собою, аби Ровтінам не прийшло до голови взяти його заручником. Зрозуміли, пані княгине?
— Пане Лелегу, — мовила Пава зі слізьми, — ви з Воїславом завжди були — наче два мечі… Я — лише жінка… Як мені їхати межи чужі люди… Яка з мене княгиня… Я народилася під солом’яною стріхою… Я втратила Воїслава, а ви не даєте мені навіть його оплакати…
— Плакати нині немає часу, — відповів Ольг і вуста його пересмикнулись, — боятися вам нічого. Княгиня Чорногорська є моєю рідною сестрою. Вона буде сестрою і вам. Збирайтеся в дорогу… Нам усім потрібно якось жити далі…
— Де хоч його поховано, — мовила Пава, — де могила… Скажіть…