— Залиштеся, — знову сказав я, — може завтра…
— Нічого, — всміхнувся Вогнедан, відганяючи біль і думи, — я звик… Знаєте, між цілителями повір’я існує — не відмовляй, бо втратиш Силу.
Повелитель вирішив прогулятися пішки, і тому ми вийшли з палацу, пройшли повз гриднів, котрі виструнчилися перед володарем, і рушили Старим містом до Вишневого мосту. На мосту постояли трохи. Вогнедан мовив задумливо:
— За що я ще вдячний Силі предків — так це за можливість гуляти самому… Не люблю дивитись на білий світ через кільце охорони… А, якби не Сила — довелось би. Поки ви з Мечем геройствували у Страгії — на мене два замахи було. Там, у Зеліборі… Я відчув убивць на відстані, коли ось так гуляв вулицями… Звісно, я беру Верена з собою, але ж ті нерозумні створіння хотіли спершу пристрелити парда, а тоді — мене… Довелося використати свої можливості… Ольг, до речі, обурюється, що я ходжу сам… Він наполягає на утриманні в таємниці того, що я нині… не просто дивний, а дивний з особливими здібностями. Досить з мене, мовляв, отих цитат з Повчань Святого Старця…
— Але ж багато хто бачив ваш вогонь, — закинув я.
— В такі речі люди не вірять, навіть побачивши їх на власні очі, - засміявся Вогнедан, — ходімо, стрию… Подивимося, що там можна зробити для вашого друга.
У передпокої будиночку Ролли нас зустрів розкуйовджений Келат. Повелителя він спочатку й не побачив, а одразу ж кинувся до мене.
— У вчителя гість, — мовив, — нібито його родич. З Ішторнійського посланництва…. Боже, до чого ми дожилися — посланництва! До чорногорського князька, котрий, користуючись слабкістю імператорського трону, нахапав собі чужої землі!
— До речі, - холодно мовив Повелитель, заходячи за мною до невеличкої віталеньки, — є така добра стародавня примовка… Де пролита кров наша — там і є земля наша… Доброго дня, е…як вас там…
— Келат Веркін, — підказав я, відстороняючи остовпілого моанця, — цього пащекуватого дурня саме так і звуть. Отямся, осквернителю гробовищ, і скажи по-людськи, хто там у Ролли.
— Й-його д-дядько, — почав заникуватись Келат, — кіленарський чернець…Єретицтво кіленарів…
— Увійшло в примовку, — закінчив я, — гаразд… То це він отак кричить?
З кімнати хворого дійсно чулася розмова на підвищених тонах, при чому деренчливий голос старого чути було краще за слабкий голос хворого.
— Дайте, може, я зайду, — мовив я до Вогнедана, — та гляну, що там… Якщо пан превелебний пропонує небожу розкаятись, то, здається, він потрапив у слушну хвилину.
Вогнедан кивнув і сів у кріселко. Келат позадкував до дверей, і вибіг у дворик, явно злякавшись грізного Князя Вогню.
Ролла, всупереч моїм побоюванням, мав навіть кращий вигляд, ніж учора. Очі йому лихоманково блищали, і я зрозумів, що він уже прийняв дозу. Дастені сидів у кріселку біля ліжка. Оскільки Ролла нічого не знав про мої ішторнійські походеньки, то я ввічливо привітався спершу з ним, а тоді з очманілим Дастені.
— О, Ешіоре! — зраділо вигукнув Ролла, — Нарешті ти прийшов! Дядечко мене вже геть замучив! Ти ж пам’ятаєш превелебного Дастені?
— Авжеж, — мило всміхнувся я до ченця, котрому аж заціпило чи то від злості, чи то з переляку, — ми навіть бачилися з його превелебністю років зо п’ять тому. Коли я вів торгові справи в Ішторні… Я навіть взяв у пана Дастені завдаток, але, на жаль не зміг доставити товар…
— О, — зітхнув Ролла, — ну, сподіваюсь, ви порозумієтеся. Мій любий дядечко турбується тим, що я помираю без духовного напучування. Десь за три дні він має повертатися в Ішторн, а у Боговладі немає духівника — кіленара.
— Покличемо панотця Рохана, — сказав я заспокійливо, — з церкви Святого Іркана. Це дуже достойний чоловік.
— Покликати розкольника! — вигукнув Дастені, - таке могло прийти до голови тільки…тільки…
— Такому ж розкольникові, - закінчив я, — що поробиш, я уважно слухав оті уроки катехізису, які давали мені ваші люди, але… Здається, що ріжниця не є занадто великою… До речі, Ролло! Я привів до тебе гостя… Він дуже турбується твоїм самопочуттям.
— То давай його сюди! — зрадів Ролла, — а то я окрім Келата вже місяць нікого не бачу. Дивиться він за мною добре, але від його розмов здуріти можна. А в перервах він бігає по церквам і носить мені ритуальні хлібці, коли у мене душа вже й звичайного хліба не приймає. Вже трохи не в десятку церков побував, окрім п’яти боговладських.