— Ритуальні хлібці! — звів до гори руки превелебний, — всім відомо, що лише вино є вмістилищем Божої Сили.
— Я тобі, Ролло, людину привів, — сказав я, — котра є вмістилищем Божої Сили… Пан Вогнедан Ельберійський!
— О, Боже! — Ролла аж підтягнувся і сів у подушках, — то чого ж ти тримаєш правителя у вітальні? Проси увійти і то негайно… І де знову подівся оцей чортів Келат…
Я вийшов і ґречно запросив Вогнедана до спочивальні.
— Мій Повелителю! — мовив белатець винувато, — мій приятель, котрий не знаю, про що і думає, не зволив сказати, що ви тут… Мій дядько, превелебний Дастені…
— Ми знайомі, - лагідно сказав Вогнедан, — тільки сьогодні бачились І раніше зустрічалися… Ваш небіж, пане Дастені, є чудовим лікарем і моїм приятелем.
— Дякую за добрі слова, — мовив Ролла розчулено, — який жаль, що вже не можу з вами випити… Та де той чортів Келат… Я б його попрохав принести для гостей хоч би вина… Сам-то я вже не їм… І майже не п’ю… Навіть води.
— Дагдон, — мовив Вогнедан до мене стиха, — справи зовсім погані… Спершу наркотичне збудження, тоді… Гаразд… Я спробую… Скажіть йому про це, тільки обережно…
— Ролло, — почав я, — Повелитель трохи зціляє… Давай, він подивиться тебе… Доки ти притомний… Ти ж сам знаєш, що ти можеш і не вийти зі сну, навіяного лоянським зіллям…
— Я на це й сподіваюсь, — раптом схлипнув Ролла, — щоразу… А коли таки отямлююсь — так хочеться жити… А воно ж так болить…
— Небоже! — вигукнув Дастені, - не дозволяй задля цього тлінного існування загубити життя вічне! Сказано ж бо: «До волхвів, чаклунів і знахарів — не підходь!»
— Але я — не волхв, — мовив Вогнедан заспокійливо, — не чаклун і навіть не знахар…
— Ви — демон, — раптом мовив Дастені різко.
— Прекрасніший за денницю…, - мовив Вогнедан втомлено, — той портрет у Повчаннях змальовано не з мене… У мене на скронях сивина, на чолі шрам, а всю спину пописано батогом… І сліди від розпеченого заліза на грудях… Демонам мусить щастити більше в цьому недосконалому світі… Не бійтесь, пане Ролло… Давайте спробуємо… Що вам втрачати?
— Душу! — прошипів Дастені, - отямся, небоже!
— Спробуйте, — вимовив Ролла тремтячим голосом, — милий мій, добрий хлопчику, порятуйте старого дурня, який занадто хоче жити…
Вогнедан присів на краєчок ліжка… Підняв Роллі сорочку… Пальці музики пробігли по спітнілій шкірі, наче щось вишукуючи. Знайшли…
Колись давно підліток у чужому вбранні загоїв мені опік на долоні. Тоді його пальці наче щось зашивали, ковзаючи над раною… Нині було таке враження, ніби Вогнедан витягує щось з тіла хворого… Витягує нитку, ніби змотуючи її в клубок… Нитка плавилася під тонкими пальцями… Нитка була схожа на чорний дим…. Нитка згоряла… Зникла…
Повелитель похитнувся. Я ледве встиг його підтримати. З-під пов’язки — оберега по обличчю Вогнедана поволі спливали струмочки поту… Рожеві від крові, що виступила через шкіру… Оце так спробували… Боги, і чого я в це вліз…
— Вийшло, — неголосно мовив молодий ельберієць, — вийшло, стрию… Він житиме, ваш друг… Прокинеться здоровим.
Ролла дійсно заснув… Але то не був наркотичний сон, важкий, наче удар по голові. Белатець підклав під голову руку, і на вихудлому обличчі з’явився усміх. Дастені застиг у кріселку, не вимовивши більше й слова.
— Ходімо, — мовив Вогнедан, — пошукаємо того… пана моанця. Я дам йому деякі настанови… Хворий прокинеться голодним, так щоб не спробував нагодувати його чимось жирним та ще й дати випити. Взагалі пити вашому приятелю більше не треба. Такі речі й прикидаються від непомірного вживання горілочки.
Ми вийшли у двір. Келата ніде не було видно. Верен лежав біля хвіртки, і дрімав, поклавши голову на передні лапи.
— Тяжко… — зітхнув Повелитель, і усміхнувся вибачливо. Він ледве йшов, і я знову вилаяв себе подумки за те, що втягнув його в це.
Ми зійшли з ґанку, і тут перед нами, наче чортик з коробочки, з’явився Келат… Він виліз з куща, якими була обсаджена доріжка до дому Ролли… Скуйовджений ще більше і якийсь навіть не переляканий, але збуджений неймовірно. І з якоюсь торбиною в руці.
В тому, що сталося потім, була велика доля моєї вини. Я ніколи не сприймав серйозно пана Веркіна. Рівно, як і всі інші — чому йому і дозволялося патякати язиком. Навіть Ролла мав його за пришелепуватого, хоч і любив майже батьківською любов’ю…
— Де тебе носить? — поцікавився я, — радій, твій учитель житиме… Подякуй пану Вогнедану, задля такого випадку він обійдеться без товмача.