— Ні! — владно вимовив Повелитель, намагаючись піднятись, — Горяно! Ні!…
Самка парда зупинилася у стрибку… Це було видовище…Велетенський звір приземлився просто перед ченцем на всі чотири лапи. Дастені повалився на сходинки ґанку як мішок.
Мечислав з Даною зіскочили на землю, не дбаючи про коней.
— Вогнедане!
Вони обхопили його з двох боків, цілуючи, пестячи, лаючи…
— Вогнику, диво наше, душа моя, брате… та хіба ж так можна… та говорили ж тобі…та обережність… Вогнеданчику…
— Я живий, — вимовив Вогнедан ще здивовано, — ні, таки справді — живий… І як я міг не відчути наміри цього моанського вилупка… Щоправда я натомився з отим зціленням.
Верен рикнув і штовхнув лапою труп…
— Оцей ось? — спитала Дана, — а священик?
— Свідок, — сказав я, — небажаний свідок. Дуже радів з того, що сталося… Давайте, попросимо Верена, аби він його торкнувся лапкою… Легенько…
— Стрию Білозіре, — мовив Повелитель докірливо, — не можна змушувати Стражів Гір убивати людей… Верен розумніший за інших пардів… Він після Збраславської битви довго прийти в себе не міг.
Ми перенесли Повелителя в дім… Поклали на канапі у вітальні. Я зазирнув до Ролли. Той тихо спав, навіть не знаючи, що втратив учня.
Поки ми з Даною стерегли спокій Вогнедана, котрий теж заснув, Мечислав подався до Палацу по одежу та коня для Повелителя… Про прикру цю історію ми домовилися нікому не оповідати.
Дастені щез… Коли Веданг виходив з двору, він ще лежав непритомним на ґанку. А коли Мечислав повернувся, то нікого вже не було. Ми лише рукою махнули — менше клопоту.
Ввечері Вогнедан поїхав до Палацу разом з Мечиславом і сестрою. Я залишився глядіти Роллу, а також дбати про похорон пана Келата Веркіна. Срібну кулю я, до речі знайшов — вона ударилася об стіну будинку, пробивши перед тим серце Повелителя. Щодо Дастені — то я уявляв собі, що він може розповісти…. Я людина не зла, але, якби це не було перед очима у Вогнедана, обов’язково прикінчив би святенника, аби той не радів з чужої смерті. Таємницю ми зберегли… Навіть найближчі не дізналися про цю раптову смерть і дивне воскресіння. Окрім, звісно ж, князя Данадільського, котрий мусив думати про майбутнє і робити висновки.
***
Три дні я не мав змоги зайти до Палацу, бо мав забагато клопоту… По — перше, я мав подбати про похорон пана Веркіна. Пард ударом могутньої лапи трохи не зірвав йому голову з в’язів… Сучого сина потрібно було поховати в закритій труні, і якось пояснити це сусідам та співчуваючим. Треба було пояснити все Роллі, котрий прокинувся аж наступного ранку. Здоровісінький і зо звірячим апетитом. Я оповів правду… Майже всю… Сказав, що Келат зовсім збожеволів, і стріляв у Повелителя срібною кулею… Не влучив, але на невдалого вбивцю кинувся Верен… Ну, і ось… Ролла схопився за голову.
— Недоумок! — простогнав, — догрався… Я ж йому говорив — змирись… Або їдь звідси під три чорти, якщо тебе тут все так дратує! Замах на правителя держави! Це ж і мене або посадять, або виженуть… І це опісля того, як шляхетний юнак врятував моє нікчемне життя!
— Заспокойся, Ролло, — сказав я, — ніхто тебе не чіпатиме… Зрештою, всі знали, що у пана Келата у голові джмелі гудуть. На ньому все і окошилося. Оповіси сусідам, що він підхопив заразну хворобу. Тому й труну закрито… І, на Бога — мовчи…
Похорон пройшов без ускладнень. Заупокійну служив панотець Рохан з церкви Святого Іркана. Поховали пана Веркіна на моанському кладовищі Боговлади, відділеного від ельберійського витою загорожею… Ми з Роллою подбали про плиту з трикутником вершиною вгору та з ім’ям померлого. Словом, зробили все так, аби не було соромно перед добрими людьми.
На зворотньому шляху ми з Роллою завернули на ельберійський цвинтар… Могилу Генда знайшли одразу — вона була неподалік від воріт, поруч зі старою гробницею. На гробниці було лише ім'я — Орта-Сонцеслава Яблуновська… Мати… Як запримітив її Імператор? Де? Можливо, про це було відомо Вогнедану… Другу-ворогу… Поруч з гробницею на могильному камені вибито було: Генд-Гордан Яблуновський… І нижче — «Душа моя спокій знайшла, лиш покинувши тіло… Я — тінь від меча, а хотів бути яблуні тінню…»
Ролла розчулено зітхнув. Йому завжди подобався напівкровний принц… Ну, і спокій цвинтаря нагадував моєму приятелю, що і він міг би тут спочивати вже в недалекому майбутньому, якби… Якби йому не пощастило свого часу допомогти в’язню Цитаделі вижити. Все таки добрі справи винагороджуються, хто б там що не казав…