Ці три дні Вогнедан відпочивав. Він звелів говорити всім, що застудився… Це викликало велике здивування — зазвичай, щоб вкласти дивного в ліжко потрібно, принаймні, багряної чуми… Скільки я оце знав своїх родичів — у них ніколи не було отих болячок, що так дошкуляють людям… Адже навіть нежить тому так і зветься, що вбити не вб'є, а жити не дає… Я вже не говорю про різачку, якою в Лояні хворів у дуже тяжкій формі, а в нетяжкій — то й рахувати забув скільки. Вербена якось оповідала мені, що в нашому тілі є якась служба безпеки — інакше і не назвеш, котра розпізнає усяку заразу і стріляє без попередження… Так от, у дивних оце військо чи то сильніше, чи то краще озброєне… Словом, чим більше в людині дивної крові, тим менше вона хворіє… Завидки беруть, авжеж…
Тому раптова хвороба Повелителя трохи здивувала його родичів. Однак що ж… Коли я нарешті заявився віддати шану воскреслому з мертвих, Вогнедан прийняв мене у спочивальні, загорнутий у теплий пухнастий халат… Вишенька тільки-но принесла йому гарячого молочка з медом, і молодий правитель розкошував спокоєм і неробством.
Втім, і те, і інше було відносним. Біля ложа «хворого» сидів князь Данадільський. Я, коли зайшов до кімнати, одразу приготувався до прочуханки. Однак, Ольг не став мені вимовляти. Сказав тільки:
— Ніколи не слід недооцінювати ворога… Ви, діти мої, вважали цього чоловіка блазнем… І навіть подумати не могли, що ота його щирість, з якої всі сміялися, є справжньою… Ви думали, що якщо ми не кричимо на весь білий світ про любов до вітчизни, то людина, яка це робить, є дурнем… І ось чим закінчилося таке ставлення до інакшої ніж ми, істоти… Срібною кулею…
— До речі, - зітхнув я, — тримайте, Повелителю…
Кулю, що я її знайшов біля стіни, знайомий мені ювелір прикріпив до срібного ж ланцюжка.
— Сто років вам жити, — мовив я, — і ще стільки ж..
— Вояцьке повір’я? — спитав Вогнедан з усміхом, — що ж, гаразд…
Він вдягнув ланцюжка на себе. Ольг спостерігав за цим незадоволено.
— Лиха сила, — мовив, — наведена на тебе… Дванадцять чоловік молилося за твою погибель… А ти це на грудях носитимеш…
— Спалю, — засміявся Вогнедан, — усяке лихо…
- Ішторнійці, - сказав Ольг, — покинули Боговладу… Поїхали до Моанії…
— Ми б все одно ні до чого не домовились, — сказав Вогнедан трохи винувато, — занадто жорсткі вони ставлять умови…
— Нас знову можуть стиснути у кліщі, - попередив Ольг, — як двісті років тому.
— Зладнаємо, — сказав Вогнедан, — корабель…
— Я знаю, — мовив батько, — але свідок твого воскресіння з мертвих може нам нашкодити…
— Хто йому повірить? — втрутився я, — навіть якщо кому і розповість…
— О, — вимовив батько, — повірили ж вони в демона, прекраснішого за денницю… Отже — маєш завдання, синку. За моїми відомостями пан Дастені має побувати в Моозі… Там багато кіленарів, і він хоче їх відвідати по дорозі до Моани. Їдь за ним, і налякай його так, щоб він мовчав… І взагалі — дій за обставинами.
— Буде патякати — уб’ю, — сказав я спокійно. Вогнедан ледь примружився… Подивився то на мене, то на Ольга.
— Родичі, - сказав, — безоглядність добра у дрібних дозах…
— По краплі, - пообіцяв я, — не переллю… До речі — вороги вживають її щодо нас незміряно… Дозвольте, Повелителю…
Я поцілував йому руку і піднявся. Треба було йти готуватися до від’їзду. На відміну від Вогнедана, я не вважав, що прикінчити Дастені буде аж так безоглядно. Якщо ти чернець — не лізь у справи воїнів… І не підходь заблизько до вогню.
Перед тим, як їхати до Моозу я ще побував на балі… Атож, то був справжній баль, присвячений заручинам княжича Квітанського та однієї з онучок князя Непобора, Сіяни. Я спостерігав свято з балкона — на балі були іноземні гості, а мені не можна було особливо засвічуватись. Втім, я все одно не вмів танцювати… Та й ні з ким було… Мені вже перевалило за сорок, а я досі не мав у Гнізді Ворона господині… Пані Миляна… Занадто багатьох чоловіків вона лікувала від розбитого серця… Панна Чайка, моя сіллонська подруга корсарських часів, давно вже вийшла заміж… А Мальва… Мальва… Опісля отої останньої розмови я навіть підходити до неї боявся.
Юний Вовк Вигорич не зводив очей зі своєї Сіяни, котра дійсно сяяла срібною ельфійською красою. Всі розуміли, що тут святкують не просто злюб — союз людей і дивних. Ця пара і відкрила баль… Я загледів пана князя Крука… Князь Квітанський стояв поруч з Непобором Сіллонським і мав, їй-бо, незлий вигляд поруч з витонченим дивним… Сила і краса… Відвага і спокій… Союзники…