А ось на середину залі вийшла ще одна пара… Вогнедан та Вишенька… І заспівали скрипки щемливу мелодію чорногорського танку…
«Крила
Здіймали птахи в надвечір’ї
В кігтях
Несли жалі жарин осінніх
Клином
Несли по полю золотому
Сизу втому…»
От оцю тремтливу мелодію і поніс я з собою у далеку дорогу… Дастені був лише частиною мого завдання… В Моозі починалися заворушення… Еге ж, приклад Ельберу надихнув багато кого… Я мав налагодити контакти з місцевими самостійниками і домовитися за поставки зброї. Це була ідея Ольга — створити між нами і власне Моанією низку буферних держав… О, мій батько вмів перекроювати мапу знаного світу. У напарники він дав мені мого старого знайомця Тархома.
В Моозі я і «провалився»… Вперше…Ішторнійську пригоду в рахунок не беру — проти Ордену ми тоді не працювали. Для багатьох наших цей перший раз ставав останнім… «Тінь» не могла помилитись двічі, бо до другого разу просто не доживала.
Не дожив і Тархом… «Тутешній моанець» загинув, коли нас оточили «тайняки»… Він був гарною людиною, мій останній напарник… За ті кілька місяців, що ми провели в Моозі, ми потоваришували… Сподіваюся, що він таки потрапив до нашого гаю дубового, бо в мейдистському вираї йому буде не вистачати ельберійської мови, яку він дуже любив…
Не оповідатиму подробиць нашої справи, бо вона є занадто недавньою, і не хотів би я згадати десь не там тих людей, котрі були в неї вплутані… Почалося з того, що ми віднайшли ішторнійських посланників. В Моанії вони вже іменували себе жебрущими ченцями Ордену, котрі творять паломництво по місцевим кіленарським храмам. Влада на них косилася, але перешкод не чинила, певно через імператрицю-ішторнійку.
І ось в Соогді, стольному місті Моозу, ми з Тархомом навідали пана Дастені… У повному вбранні «тіней», з закритими обличчями…Вночі… Старий спершу прийняв нас за чортів, але швидко оговтався. Говорив Тархом, я виконував роль мовчазного убивці… Ми витягли превелебного на дах будинку, підійшли до краю, і опустили вниз, тримаючи за руки… Зайве й говорити, що рота перед тим ми йому заткнули. Тархом ввічливо порадив белатцю забратися геть з Західних Земель… Кудись на острови, навчати дикунів основам мейдизму. Якщо ж превелебний не послухає доброї поради, то наші наступні відвідини закінчаться тим, що його поховають…
Опісля того, як Тархом виголосив свою промову, ми віднесли напівзомлілого Дастені до його кімнати і полишили там, перед цим, само собою, перетрусивши скриньку з паперами. Там було дещо дуже цікаве… Ну, і, ясна річ, дуже хвилюючий звіт про смерть і воскресіння Повелителя. З поясненнями самого пана Дастені… Він навіть віднайшов десь у Святому Письмі ім’я демона, якого уособлював Вогнедан… Ізгліян… По-нашому — Князь Вогню…. Я читав цього звіта як захоплюючу повість… Тільки була вона зовсім про іншу людину, ніж наш Повелитель… Ясна річ, що Тархом порадив пану Дастені, ще там, на даху, не цікавитись занадто особою Вогнедана Ельберійського. І не рівняти його зі всякими там ішторнійськими чортами.
Ченці вибралися з Соогди наступного ж дня… Вони мали податися до найближчого порту, бо вертатися через Ельбер Дастені зроду б не наважився. А ми продовжили виконувати завдання Ольга щодо зв’язків з місцевими повстанцями… І всипалися якраз на цьому.
Скажу просто — нас здала людина, якій ми — не довірились, ні… Але через неї йшов збройний транспорт… Шаблі і рушниці… Порох і кулі… Нібито для контрабандистів Сірагони — єдиного порту Моозу… Ми з Тархомом і видавали себе за контрабандистів… І не розпізнали в людині, що була у нас на платні, «тайняка»… Що ж, навіть у митців бувають невдачі… Була стрілянина… Тархом загинув… Його тіло повісили потім на міській шибениці… А мене взяли, бо я таки хотів прорватися, поклавшись на свої знання мистецтва бою… І майже вирвався, але… Словом, не пощастило…
Ясна річ, що про свої поразки нікому не хочеться розповідати. Мене притягли до міської в’язниці… Притягли непритомного. Там привели до тями, і почалися розпити…
Мене піднімали на дибу тричі, а били при тому так, що м’ясо відставало від кісток. Я стояв на тому, що є контрабандистом. Це не рятувало мене від шибениці, але, принаймні, нічим не прив’язувало до Князя «тіней». А мене розпитували саме за нього… За Ельбер… За Повелителя… Я спочатку не міг втямити, чого це до мене так присікуються, аж поки мені не зробили очну ставку з Дастені…
Ченців, виявляється, затримали в Сірагоні. Як тих, що були у Боговладі… Їх запідозрили у шпигунстві… Дастені понарозповідав такого, що «тайняки» не знали як і ставитися до його слів… Про всяк випадок вирішили звести його з підозрілим бандитом, котрий попався на перевезення зброї. І сучий син мене пізнав… Я впирався на тому, що є найманцем, і в Боговладі працював охоронцем… А опісля отого випадку з Келатом Веркіним, мене, мовляв, вигнали… Коли Дастені повторив оті свої оповіді про воскресіння з мертвих, я знизав плечима… Так, стріляв, але не влучив… А мене вигнано за роззявкуватість…