Ніколи ще смерть, огидна та кривава, не підходила так близько… Якби я не помер від тортур — на мене очікувала паля… Так, принаймні, оголосив «тайняк», котрий мене допитував… Я продовжував брехати, зізнаючись у всьому, але тільки не у тому, чого від мене очікували…
Одного не дуже чудового дня, коли я валявся у камері на брудній соломі і марив ковтком води, за мною прийшли охоронці і, лаючись, витягли на в’язничне подвір’я. Ходити я вже не міг, і мало що тямив… Вірніше — тямив достатньо, аби мовчати на допитах, бо брехати вже не мав ні здоров’я, ні сили.
Наді мною чийсь верескливий голос лаявся останніми словами. Хтось бубонів які-то виправдання. Все це доходило до мене наче крізь подушку. Врешті, мене вкинули до тюремного візка, ляснули дверцята, і коні рушили.
Я мав ще досить розуму в голові, аби втямити, що мене везуть до Моани… На подальші муки. Всоте я спитав себе, чого я не застрелився при арешті.. І на що, дурень, сподівався… Он Тархом уже давно в безпеці від страждань і дізнань… У мене аж сльози покотилися з очей, настільки стало шкода самого себе… А тоді я зомлів і довго не приходив до тями.
Чисте ліжко, в якому я очуняв, здалося мені гарним сном… Наді мною схилився моанський вояк в сірім однострої…. Крізь ману сяйнули знайомі зелені видовжені очі. Я подумав, що продовжую спати, і тому ні озвався ні словом.
— Друже Ворон, — лагідно сказав юнак, — я — Богдан… Богдан Ставський… Не пізнаєте?
Отут я заплакав знову… Богдан… Я не знав, що він тут робить, і де я, але зрозумів, що більше мене не будуть мучити. Богдан не дасть… Я попрохав його в разі чого негайно мене пристрелити. Ставський мовив заспокійливо, що ми у безпеці, і, як тільки я трохи одужаю, мене перевезуть через кордон…
Ховалися ми у Страгії, в одному з кедазьких селищ. Через кордон хлопці Ставського перетягли мене на ношах… Болотяними стежками. Чекати довше не можна було — замість одужання у мене почалося зараження крові. Я знову метався у маренні, чомусь мені ввижався баль у Боговладі і те, як танцює Повелитель… А я, нібито, намагався зупинити Келата Веркіна, котрий цілився з пістоля в танцюючих… А потім мені почала ввижатись Мальва, котра втирала сльози… І стривожене лице Ольга… І знову я побачив Повелителя, котрий схилився наді мною, і його бездонні грозові очі наче втягли в себе страждання і біль.
— Як ся маєте, стрию?
Ніжне личко, дуже схоже на лице Вогнедана, але без сивини і отих рубців… Дана… Княгиня Ведангська… У дуже широкому вільному вбранні…
— Краще, — ледь вимовив я, — ніж було досі… Де це я, ясочко?
— Вітаю вас, стрию, у Гнізді Драконів, — схилилася переді мною жінка, — хвала Богам — вас встигли довезти. Добре, що нині весь рід зібрався тут…
— Повелитель мене витягнув, — спитав я, — чи ти, донечко?
— О, ну звісно ж Вогнедан… А, ви не знаєте… Мені не можна зараз зцілювати… І навіть їздити верхи…
— О, — зрозумів я, — відстав я від життя, туляючись світами… І коли ж?
— Вже скоро, — всміхнулася Дана, — тому і всі наші тут… Зустрічати первістка Трьох Родів, народженого на волі.
— Швидкий твій Мечислав, — всміхнувся я, — всіх випередив…
— О, — серйозно мовила жінка, — це — мужчина… Справжній… Сподіваюся, у нас буде син… Красень з очима Драконів… Ми вже домовилися, що вроду він візьме мою, а очі нехай будуть батькові…
— Я радий за тебе, ясочко, — мовив я щиро.
— Я піду, спочину, — мовила Дана, — а до вас пришлю доглядальницю…
Та замість доглядальниці в дверях з’явилася Мальва… З кошиком для гаптування у руці. Вона сіла до кріселка поруч зі мною.
— Я думав, — озвався я стиха, — що бачу тебе у маренні…
— Говорила я батькові, - мовила Мальва смутно, — що він колись підведе тебе під шибеницю… Занадто ти безоглядний, Білозіре…
— Мальво, — зітхнув я, — може, хоч нині ти скажеш мені… За Горицвіта… За те, як мене ненавидиш… Чи може… Мальво…
— Горицвіт — твій син, — сказала Мальва втомлено, — і я тебе не ненавиджу. Я навіть Вереса не ненавиджу — я його зневажаю… Більше за все на світі не терплю чоловіків, схожих на вередливу жінку.