— Мальво, — вимовив я, радий уже з того, що вона поруч і говорить зі мною, — Навіщо тобі страждати? Твої діти виросли, донька — замужем… Покинь свого нелюба! Зостанься зі мною… Так, я по вуха загруз у батькових торгових справах, але ж і у таких, як я, є родини… Я маю сина… Він тебе любить…
— Білозіре, — пирхнула Мальва знайомим голоском вреднючки, — Невже північани вибили з тебе рештки розуму? Чи мені почулося, а чи ти і справді пропонуєш мені заміжжя при живому чоловікові?
— Але ж Мальво, — сказав я, — ти — язичниця, і вас не скуто ланцюгами… Зі мною ж ти взяла розлуку, коли я повіявся у світ…
— Занадто пізно, — мовила моя перша жона, — занадто пізно, брате Білозіре… Ти… Ти негідник! Ти мав би приїхати до Чорногори одразу ж по своєму поверненні з чужих країв, посадовити мене на коня і відвезти до Гнізда Ворона… А тепер… У мене немає серця — воно зотліло в тому житті, яке не було життям… Мене рятували лише діти — тепер діти вилетіли з Лелечого Гнізда… Як вирослі пташенята… Ми з Вересом — дивні…. Ми житимемо довго, катуючи одне одного… Ти спізнився з порятунком… Не говори мені більше нічого… Я — твоя сестра… І тільки.
Наступні дні я поволі знову оволодівав своїм тілом, потиху дякуючи Вогнеданові, що він мене врятував вже вдруге, і не дав зостатися калікою. Сам Повелитель і тут не міг позбутися клопотів, бо об’їздив з Мечиславом усі міста Старого Ведангу. Але він подбав, аби серед вибраного кола родичів опинилися Найсінь з Терночком. Тому я насолоджувався ще товариством сина і приятеля і вважав, що опісля моанських катівень це досить непогане збавляння часу.
Вогнедан, опісля того, як повернувся з Мечиславом із Радину, якось завів довгу розмову з моїм Найсінем. Колишній гвардієць — «тигр» не забував ні на хвилину, що говорить з «імператором». Він відповідав на питання поштиво і по суті. Опісля Вогнедан сказав мені:
— Ваш приятель починає нудьгувати… Терну вже не потрібен вихователь… Я хочу забрати Найсіня до палацової охорони Боговлади… Так, його понівечено, але боєць він непоганий і з однією рукою. До того ж мені й не потрібна охорона. Просто вона мусить бути… Для престижу.
— Так, — погодився я, — назад до Лояну йому вороття немає… Якийсь час він сподівався, але… Втім, виховуючи мого сина, він виконував наказ керманича. Давно загиблого… П’ятнадцять років виконував… Це таки вірність… і це заповнювало його існування. Але хлопець виріс…
— Вірність? — замислено спитав Вогнедан, — а може — кохання?
Я остовпів.
— Що ви маєте на увазі? — спитав розгублено.
— Той керманич — мати Терна — Наньгуна, — мовив Повелитель, — хлопчина нагадує матір з виду… Ви ніколи не помічали, яким поглядом дивиться Найсінь на свого вихованця? Ви ніколи не спитали себе, чому він за всі ці роки не доторкнувся до жодної жінки? Стрию Білозіре, ваш друг з тих людей, котрі кохають лише раз — і на все життя… Я на жаль не такий, а от Мечислав — людина схожої породи.
— Я — клятий себелюбець, — мовив я покаянно, — використовував чоловіка, і навіть ніколи не запитав, що він відчуває… Як йому живеться…
— Він прожив ці роки так, як вважав за потрібне — тихо мовив Вогнедан, — і ні про що не шкодує. Але приділяйте йому більше уваги. Не забувайте, що він вам друг… Не слуга… Не підданець… Друг.
Оце так отримав я догану… З соромом я зрозумів, що всі ці роки сприймав відданість Найсіня як щось само собою зрозуміле… Дійсно, не цікавився ні його особистим життям, ні тим, про що він думає… Про що мріє… Зовсім забув про наші колишні наміри повернутися до Лояну… Відвоювати для сина Немлінь імператорський вінець… Тут бо мій Терночок був лише ельберійським шляхтичем… Лише… Це — висока честь, але ми могли б вибороти для нього Високе Сидіння лоянських імператорів. Могли б, звісно і загинути в тій борні… Разом з Терночком… Та що вже тепер думати про це… Ні я, ні Найсінь вже не повернемося до того краю прекрасних храмів, жорстокої знаті та забитого люду… Наша судьба — зостатися тут, і бути похованими в землі Ельберу… Це — для Найсіня. Мені могло так не пощастити.
Десь через місяць настав строк для княгині Ведангської… Вербена урочисто провела її нагору, до спочивальні, і забрала туди ж усіх жінок роду… Вишеньку, Мальву та Шипшину Трембич, котра за час моїх моозьких походеньок встигла стати дружиною Горицвіта. А отже — моєю невісткою… Ні вона про це не відала, ні сам Горицвіт, але мені приємно було дивитись на цю красуню-верховинку в моністах і згардах…Була присутня також і Купава Тополина, як молочна мати князя Ведангського… Вона мала замінити Ружену… Чоловікам же залишалося, як завжди у такій халепі, сидіти внизу, у вітальні і потроху нервувати.