Покликали нас нагору десь через годину. Мечислав сидів біля Даниного ложа, і урочисто тримав на руках немовля, загорнене у вишиванку. Він явно пишався своїм витвором… Дитя було хлопчиком… Як і очікувалось. З ніжним матовим личком… З рисами красуні Дани… І з чорними очима Драконів…
— Ми вирішили, — сповістив молодий князь, — що назвемо сина Воїном… На честь мого звитяжного дядька, котрий загинув за волю для Ельберу. Слава Вільному Краю!
— Хай славиться! — першим відповів Повелитель, схилившись над небожем, — живи довго, Воїне Ведангський!
Коли настала моя черга подивитися на малюка, дитина запручалася і випростала рученя… Я обімлів… На маленькій ручці чітко малювалася родимка. У вигляді Руни Сили… Моя побратимська руна.
— Воїне, — мовив я розчулено, — ти ніколи не помилявся…
— В чому? — поцікавилася з ложа виморена, але щаслива матуся Первістка Волі, - в чому ніколи не помилялося оце ось маленьке диво?
— У виборі, - сказав я, — у виборі мами і татка…
— Авжеж, — задоволено мовив Мечислав, — шкодувати він не буде, мій Воїн…
Дитя раптом запищало… Дзвінко і переможно.
***
Тепер нарешті настав час розповісти, за що я отримав «квітку на могилу«…Чого не можу собі пробачити й забути… Скільки разів говорив собі, що потрапив у такі кліщі, з яких не виборсуються. Що інакше повестися тоді я не міг… Що… Але — до біса виправдання. Винен, отже, — і все.
Мені не треба було тікати… Я мав залишитись і прийняти суд і кару… Але я не зміг би… Не зміг би подивитися в очі двійнят… Не зміг би витримати зневагу Вогнедана… Не зміг би перенести зненависть Дани… А коли вже Ольг з Мечиславом якимось дивом врятувались — то й їхнє презирство… Можливо мене не вбили б… Я зміг би довести, що все це — страшна випадковість…Судьба… Але мене напевне вигнали б з роду… Де б я подівся? Куди б пішов… Лети, Вороне… Я вже не той двадцятилітній юнак, що переплив колись прикордонну річку і босий, з чобітьми на шиї, подався у світ. Краще вже втекти самому, а ще краще — зробити те, що від мене вимагає честь…
Тоді я залишився у Гнізді Драконів. Відпочивати…І прожив там з півроку. Ох, якби я перебрався тоді до Боговлади… Відповів би за все сам… Але я залишився, бо Мечислав дуже мене припрохував. Дитя, за звичаєм, має бути перші роки життя оточене піклуванням рідних… В тому числі — дідуся та бабусі… Дитину не можна відвозити далеко від родового гнізда… Аби звикала… Приростала до рідного дому та рідної землі не розумом — душею… У Мечислава не було батьків… Він звав ненькою Купаву Тополину, а батьком…батьком звав мене… Тому я і зостався на невизначений час… Аж поки Ольг не накаже збиратися…
Зі мною лишилися і Терн з Найсінем. Повелитель дозволив своєму пажеві служити князям Ведангським, аж поки я у них живу. Терн і радів, і трохи сумував… Треба було дивитись, як він пестив сина Дани… І як дивився потайки на молоду матір… Я почав тривожитись — дитяча закоханість перетворювалась на юнацьку затятість… Мій син міг стати таким же нещасливцем в родинному житті, як і Найсінь, котрий все життя кохав недоступну йому жінку. Але спроба завести розмову — не допомагала. Хлопець замикався, хмурнішав і мовчав.
І от одного разу, влітку, я вибрався до Дубна. Розвіятися, прогулятися… Подивитися збройні ряди ринку — це для себе, і книжкові — це для сина… Зброю Терн теж любив, але пристрасть до читання напевне успадкував від загиблого лоянського дядька Вінь-дана, книжника й поета. Отже, я пройшовся по тим рядам, подивився зброю місцевого виробництва — досить непогану, ішторнійські шпаги, теж добрі, нічого для себе не знайшов, зате в книжковому ряді купив для Терна збірку поезій Вогнедана Ельберійського, не нашого Вогнедана, а того…Останнього Повелителя… Оця ще плутанина з іменами… Моанці вивернулися з цього, даючи своїм імператорам порядкові номери, а в Ельбері правителя іменували за його родом: син такого-то, онук такого-то. Наш Повелитель теж підписувався нині: син Воїна, онук Воїслава… Таємниця його народження, спливши на поверхню, ще більше прив’язала до нього Квітан, де Чорний Воїн вважався трохи не святим.
Той Вогнедан був сином Святослава, онуком Святополка… Так і було написано на маленькій, свіжовидрукуваній книжечці… Я поклав її до кишені, заплатив гроші, нового ельберійського карбування, і подався на міст через річечку Жолудеву. Помилуватись краєвидом…
Окрім милування була ще одна причина вийти на відкрите місце. За мною був «хвіст». Я помітив його ще біля крамниці зі зброєю. І сподівався, що на мосту сучий син якось виявить себе. Цікаво, хто ж це ходить за мною? Грабіжник, чи щось гірше? Я поправив в рукаві метального ножа, який носив з собою про всяк випадок, і зупинився біля перил мосту. На тому боці річки, куди я йшов, був заїзд, де лишився мій кінь… Туди-то мені і потрібно було, але цікавість таки перемогла.