Чоловік, котрий йшов за мною, був багато вбраним і досить симпатичним з виду… Що не могло йому завадити мене обібрати, в разі чого. Якщо, звісно, я б йому це дозволив. Високий такий молодик з видовженим шляхетним лицем… Кароокий… Смуглявий… Домішок дивної крові не проглядається, але це не завжди видно зовні…Зі зброї — тільки запоясник… Словом — або дрібний шляхтич, або розбагатілий ремісник… Не хуторянин — ті не носять кунтушів… Я продовжував стояти, нахабно роздивляючись переслідувача. Той зупинився теж і мило до мене посміхнувся.
— Пане Ешіор Керін? — запитав.
— З ким маю честь? — ґречно поцікавився я, не відповідаючи.
— Орт Лесків, — сказав молодик, — я до вас з дорученням.
Орт — отже мейдист із вірних, бо нині більшість ельберійців почали вживати своїх язичницьких імен… Однак… Чим далі — тим цікавіше.
- І від кого доручення? — запитав я лагідно.
— Від певної правної контори, — відповів молодик, — вона веде справи у кількох країнах. В тому числі — і у колишньому Моахетанзі.
Хлопче, якщо ти стряпчий, то я — ішторнійський чернець… Однак я не став виповідати свої здогади вголос.
- І що ж це за доручення? — поцікавився.
— В нашій конторі, - почав молодик, — зберігається заповіт вашого діда… Вашого справжнього діда, пане Керін… Князя Дафіна Астеонського…
— О, — сказав я, — але ж я — сирота і не певен своїх родичів…
— Зате ми певні, - сказав Орт, — інакше не звернулися б до вас… ваша ясновельможність.
— Шановний пане правнику, — відмовив я, — але ж я не дитина, яку спокушують брязкальцем. І не миша, котра кидається на сир у мишоловці. Що від мене вимагається взамін на пишний титул та землі астеонських пращурів?
— Зовсім небагато, — сказав молодик, — ви один час працювали в охороні князя Чорногорського…
— Я сплачую внески у Гільдію Найманців, — сказав я лагідно, — і дійсно працював на володаря Ельберу…
— Нема ніякого Ельберу, — прошипів Орт, — є Моахетанг… Поки що — колишній… Гаразд… Ви — найманець. Погодьтеся, що для князя Астеонського це не є вершиною життєвого шляху…
— Що поробиш, — зітхнув я, — про те, що я є князем, я дізнався лише кілька хвилин тому… Отже — ціна заповіту?
— Деякі відомості, - мовив Орт, — про головне втілення диявола…
— Себто, про Повелителя? — всміхнувся я, — але ж я знаю про нього стільки ж, скільки й весь Ельбер…
— Можливо, — відказав Орт. На цей раз сучий син не виправив мене, — можливо, що вам не довіряли. Але… Наприклад, нас цікавить, чи може його вбити звичайна зброя…
— Кого це — вас? — поцікавився я, — певну правну контору? І де вона знаходиться? Чи не в Моанській Цитаделі?
— Можливо, — мовив молодик звільна, — це має вам довести, що заповіт вашого діда є справжнім.
Він поліз до кишені і дістав звідти згорнутий папір… Власне, я вже бачив подібний — мені його якось показував Ольг… Перший примірник заповіту, який він вивіз разом зі мною з Астеону. А це був другий… Або третій… Цікаво, де «тайнякам» вдалося його відкопати?
— Беріть, — озвався Орт, — ми вам довіряємо…
Авжеж… Отже є ще й третій примірник, і він зостався у них… Однак, я таки взяв папір і мовив:
— Для чого це мені? Я не збираюсь повертатись, і не можу бути вам корисним.
— Слабке місце князя Чорногорського, — прошипів Орт, — може бути відоме родичам… Наприклад — князю Кеяну Ведангському…
— Я б не радив вам так до нього звернутися, — не втерпів я, — уб’є…
— Поцікавтесь у нього ви, — запропонував «тайняк», — він вам вірить…
— Молодий князь дуже мовчазний, — зітхнув я, — і не любить вести дурні розмови…
— Подумайте, — сказав Орт, — якщо ви дасте нам ці відомості, вас одразу ж введуть в права успадкування… Вже виготовлено імператорський указ… А смерть князя Чорногорського очистить вас від того зла, яке ви могли зробити вітчизні, воюючи за гроші. Якщо ж ви відмовитесь співпрацювати… На вас чекає велике лихо… Стійте рівно, доки я не відійду… Ви на прицілі…
Я і сам це вже зрозумів… Мене тримали під цівкою рушниці на протязі всієї цієї милої розмови. Стрілець влаштувався на величенькій дуплавій вербі біля мосту… Але ж не сволота…