Я пішов не до заїзду, а до ратуші. І оповів варті про двох грабіжників. Описав Орта, а про другого сказав, що не розгледів його як слід, але він має рушницю. Опісля того забрав свого коня, і помчав до Гнізда Драконів…
Мечислав зустрів мене новиною… Приїхали Повелитель з Горицвітом і забрали з собою Дану… На кілька днів. До корабля, який було приховано десь у Веданзі. Вогнедан все ще не відводив своє диво на Сіллон — Ольг його таки стривожив отим своїм попередженням, що ішторнійці можуть змовитись з моанцями і напасти одночасно.
А, оскільки Дана не могла далеко виїжджати з Гнізда Драконів, корабель був десь поблизу. Ото туди вони і подалися втрьох, полишивши дитя на Мечислава… Вірніше — на Купаву, але щасливий батько рішуче перебирав усі клопоти на себе… Навіть кашку немовляті сам варив… Маленький Воїн за півроку підріс і вигарнів… Це був дуже втішний малюк… Він уже намагався навіть сидіти, хоча у нього ще нічого не виходило.
Я розповів Мечиславу про те, що мене переслідували бандити… Князь Ведангський одразу ж відправив до Дубна ще й своїх людей. На пошуки пана Лесківа. Заповіт я кинув до шкатулі, поміж своїх паперів, і на цьому все закінчилося.
Наступного дня, по обіді, Найсінь з Терночком подалися вполювати кролів на печеню. До Чорного яру. Це була улюблена синова розвага. Зазвичай я виходив їх зустрічати, і доходив аж до того місця, де стежечка починала спускатися вниз…
Ось і цього вечора я подався туди… Сів на камінь і почав чекати… Швидко почало темніти… Я гукнув… Нічого… Спустився вниз на кільканадцять кроків… І в примарному вечірньому світлі побачив мертвого Найсіня…
Мого «тигра» було вбито пострілом у спину… Вбито не тут, бо на траві не видно було крові… Його притягли сюди навмисне… Щоб я знайшов… Бідолашний Найсінь… Вираз обличчя померлого був спокійним і незворушним. Як завжди. Він не завважив небезпеки.
Не знаю, скільки я просидів біля тіла загиблого друга. Аж поки не завважив приколотий до його сорочки аркушик паперу. На ньому стояло: «Білий Камінь, десята…»
Я зрозумів, що мій Терн напевне у цих паскуд… Часу у мене було — лише дійти до каменя. Я знав де він: на дорозі до Воїданова. Місце там було досить безлюдне, особливо вночі.
О десятій я був у вказаному місці. Швидко з’явилися й вони… З паном Ортом на чолі. Восьмеро…
— Де мій син? — спитав я одразу.
— А я попереджав вас, пане Ешіор, — усміхнувся Орт, — Гонде, покажи йому…
Гонд, здоровань, який не поступався мені зростом, і був, напевне, моанцем змішаної крові, дістав з кишені якогось мішечка… Розв’язав… Дістав… Я пізнав синові пальці навіть у присмерковому світлі… На знайомому срібному перстенику з гербом Лелегів закрепла кров.
— Він ще живий? — спитав я спокійно. Занадто спокійно. Саме в ту хвилину в моїй душі щось луснуло, наче перетягнена струна.
— Ще, — мовив Орт, — Ви ж не хочете, пане Ешіор, щоби ваше дикунча зосталося без голови?
— Умови? — спитав я мертвим голосом. У мене вже не було сил прикидатись чи хитрувати. В мене не лишилося гордості. Аби цей паскудник звелів мені поцілувати йому чоботи — я б поцілував.
- Є хід до замку? — спитав Орт, — який не охороняється?
Такий хід був… Власне, Мечислав займався відновленням родового гнізда, тому і челядь жила не в будинку, а у прибудовах. В основній частині дому були опоряджені лише спочивальня, маленька вітальня та Мечиславів кабінет…А хід…Він починався в отій напівзруйнованій вежі, яку Веданг хотів теж відновити і якось поєднати з новим виглядом дому. Мечислав же мені його і показав…Саме цим ходом пройшов колись до вежі князь Воїн Ведангський, тримаючи в обіймах Конвалію.
— Князь нині у замку сам? — допитувався тим часом Орт, — де відьма?
— Поїхала, — сказав я, — до брата…
— Гаразд, — ошкірився Орт, — проведеш нас до цього…красеня. Я знаю, що їхнє щеня зосталося з татком… Мені потрібна ця дитина. Бачиш — но, астеонцю, який ти став покірливий… І з отою нелюддю буде те саме. Май на увазі, якщо ми не повернемося до ранку, твого сина поріжуть на шмаття. Тож не здумай щось учворити. Твоя смерть не врятує хлопця.
До вежі ми підійшли десь опівночі. Поганці засвітили ліхтар, і ми рушили до підземелля… Двох чоловік Орт залишив на варті, й ми рушили переходом. Дійшли до старих камінних сходів і піднялися нагору. Двері в жиле крило були незамкнені… Не дивно — про хід було відомо лише Мечиславу та ще Купаві. В дитинстві Дракон ховався там під час приїздів Шрежіна.
В коридорі я почув голос Купави. Блимнуло світло. Ми застигли. В спину мені вперлася цівка пістоля.