— Я повернувся, — мовив я, стаючи на коліна біля ложа, — я повернувся, татку…
Ольг заплющив очі. Сказав рівно:
— Я хотів, аби ти вибрав життя… Віриш?
— Вірю, — сказав я, — хоча я й намагався померти… Не судьба… Татку, ви дуже мене зневажаєте?
— Дурень! — прошипів батько майже колишнім голосом, — ти думаєш — ти перший? Ти знаєш, скільки моїх людей отак згоріло, коли на спитки взяли їхніх рідних? Особливо серед «сірих тіней»? Ти думаєш, Мечислав протримався б довго? Не знаю, наскільки б вистачило його страшної вірності.. Можливо, він збожеволів би. Тому я і кинувся у яр… Аби померти з честю. І мені, і йому… Я тобі не за те голку послав… Ти чому, сучий сину, не сповістив нікого про те, як тебе вербували? Чому сказав варті, що за тобою бандити ходили? Чому не зоставив мені звіт, як то належало? Чому повторив Мечиславу ту саму байку? Чому не спалив хоча б той проклятий заповіт? Ти ж посивів у мене на службі, клятий моанець! Відповідай!
— Татку, — мовив я не тамуючи сліз, — а ви будете жити… Я певен.
— Відповідь! — відрізав Ольг.
— Не знаю, — щиро мовив я, — розслабився… У вільному Ельбері… Забув, що ми самі проробляли з добрими і не дуже добрими людьми…
— Дітей ми не катували! — наче виплюнув Ольг. Я аж очі відвів від його палючого погляду. Сказав потульно:
— Ні, звісно… Але я якось не міг і подумати, що вони наважаться залізти в Гніздо Драконів. Оцей Орт Леськів… Він мені … ну…
— Не здався аж таким небезпечним? — сказав батько, — авжеж… Це, сину, був сам мій моанський колега… Пам’ятаєш, як ти його тоді назвав? Хорд Лускін… Колишній чорра, однокурсник Повелителя… Перед смертю він пізнав джуру Зельма… Авжеж… Начільник таємної служби Моанії… Молодий і відважний щасливчик, якому вдалося захопити Князя «тіней»… Він зрозумів би, хто я… Якби ти ляпнув з переляку, що я — князь Данадільський… «Тінь Повелителя»… Наскільки вигідніше просто торгувати вином… і не мати жодних титулів.
— О, ні…, - тільки й вимовив я, — я таки і справді дурень.
— Вогнедан, — мовив Ольг заспокоюючись, — пізнав його одразу. Той…сучий син ще намагався якось…домовитись. Він і Повелителя не злякався з його вогнем… Тримався, сволота, як належить. Та тільки Вогнедан не став з ним розмовляти. Тільки глянув на Мечислава, на оті криваві руни… На порожню колиску… І все… Шкода, звісно, що мені не вдалося порозпитувати…колегу.
Я взяв батькову руку, і ми ще довго сиділи мовчки. Зрештою, Ольг мовив ледь чутно:
— Зараз я спатиму, синку… А тоді встану… Думав — кінець мені, але тепер — не діждуть… До речі — у мене Крук гостював нещодавно. Він одразу здогадався… «Що, — говорить, — знову щось накоїв ваш імператорський ослятя…»
— О, — мовив я, — Вигорич не міняється… Та й ви теж. Я ще прийду, татку… І буду біля вас щодня. Гаразд?
— Та гаразд, — озвався Ольг вже крізь сон, — ослятя…
У віталеньці на мене очікувала жриця. Сказала похмуро?
— Ну, що?
— Батько сказав, що житиме, — відповів я.
— Раз сказав, то так і буде, — хмикнула Вербена, — маєш щастя і добру вуйну… Я ж оце все передбачала… І приготувала особливу голочку. Зі зменшеною дозою. Аби ти, паршивцю, тільки страху набрався. Ольг про це не знав, а говорити я не хотіла, знаючи його уявлення про честь…
— О панно Вербено, — схилився я в уклоні, оговтавшись від почутого, — я ніколи не говорив вам, як я вас люблю?
— Дякую, але мені вже освідчились, — хмикнула Вербена, — і я те освідчення прийняла. Зви мене, небоже, пані Вовчур… Господинею Вовчого Лігва…
— Вітаю, — тільки і вимовив я, — Новомиру пощастило.
Я дійсно ходив до батька щодня. І він піднявся… Вже наступного тижня… Повелитель, який підтримував його весь цей час, відітхнув з полегшенням. Я наважився з’явитися перед Вогнеданові очі — подякувати за зцілення сина. Правитель прийняв мене ласкаво… Оповів про похорон Найсіня… Про свою страшну помсту нашим з Мечиславом мучителям не обмовився й словом. Я зрозумів, що про це треба забути… Бажано — назавжди. Рід пробачив мені… І я йому щиро вдячний, цьому дивному роду, до якого мене занесла судьба.
Листок четвертий
Чорногора, Лелече Гніздо.
Я повернувся до дому мого дитинства… Сталося це якось непомітно… Спершу просто приїхав погостювати. Лелеги, дякувати Ольгу, котрий не звик говорити зайвого, нічого не знали про мою участь в нещасті Ведангів. Всі вважали, що Ольг знову мене кудись відіслав.
У старому будинку лишилася тільки Мальва. Горицвіт збудував собі новий дім в Ігворрі, а близнята тепер подорожували дуже часто, або тримались біля Ольга і майже не бували вдома. Верес зрештою дав дружині розлуку та відбув на хутір Терхів, де постійно і жив.