***
Наступні кілька літ протекли непомітно. Веданги так і жили у нас, зрідка навідуючись до Ігворри. Ружена, Мальва та князівна Конвалія стали нерозлучними подругами. І ми з Воїном теж — майже не розлучались.
Він намагався передати мені свою вояцьку вправність, свою любов до стародавніх писань, свою закоханість у світ, що нас оточував. Щодня він наче пив життя, краплину за краплиною, знаючи, що келих ось-ось спорожніє.
Наче зараз бачу його на тій гарненькій галявинці біля невеличкого водоспаду. Тільки що ми закінчили учбовий бій… Воїн мордував мене вправами незгірш за свого небіжчика-батька, а тоді ще й штурхонув у струмені води. Я виліз з озерця мокріший за хлющ і зліший за собаку. Тихий сміх Веданга ще більше розлютив мене, та я всіма силами намагався не видавати роздратування.
— Щоб володіти мечем, — мовив юнак лагідно, — навчись володіти собою…
Де там володіти… Мені здавалося, що у мене на лиці написана скажена злість. До того ж мене трусило від холоду…
— Перш, ніж розітнеш волос — сплети павутину, — сказав Воїн з тим же усміхом, — перш, ніж зруйнуєш державу — збудуй себе…
— Що це? — пирхнув я, — повчання для змовників?
— Повчання для людей, котрі хочуть чогось домогтися у цьому світі, - засміявся Веданг, — ну чого ти зараз клацаєш зубами? Це тебе не зігріє…А ну, зняти одежу і бігом на скелі… Зігрієшся — повернешся…
— Хтось інший, — зітхнув я, похапцем стягуючи мокру сорочку, — тебе б убив…
Побігавши та зігрівшись, я перестав злитись. І з зацікавленням вислухав нове повчання. Про те, що дух людини не має залежати від тіла. За словами Воїна, знання цієї мудрості допомагало не відчувати болю.
— Ну от, ти мені її сказав, цю мудрість! - бурчав я, — але у мене все одно все тіло в синцях і так болить, що немає змоги…
- Її мало просто знати, — пояснював Веданг, — її треба впустити в себе. А брама твого духу нині зачинена на засув. Знаєш, є люди, що весь час повторюють: «Як усе погано! Як зле!» Їх дратує навіть дитячий сміх… Вони хочуть, аби все життя було наперед розписано на папері і ніколи не відхилялося від записаного. Вони ненавидять одне одного бо не схожі одне на одного… У них на душі не тільки засув, а цілий іржавий замок.
— Це про Вереса, — пирхнув я. Воїн похитав головою.
— Не треба про це, — мовив, — йому й так несолодко.
Верес нині майже не бував удома. З весни до осені він жив у Верховині на хутірці, що належав Терхам, родичам його матері. Він не спілкувався ні зі мною, ні з Воїном. Його вродливе лице дивного наче стужавіло від люті. На всю лагідність Веданга він відповідав лише короткими злими словами. Воїн не ображався. Він, певне, вважав себе винним у тому, що не зміг продовжити родинну традицію.
Негаразди з Вересом були єдиною темною плямою на моєму тодішньому житті. Аж доки в Ігворрі не сталися деякі зміни… З цього приводу я завжди згадував одну мою розмову з Вербеною. Якось я згадав при ній про долю… Мовляв, тому-то не пощастило, бо така його доля. Вербена, котра вміла говорити загадками незгірше за Веданга, підвела голову від зілля, яке готувала, і мовила повчально:
— Затям собі, хлопче… Є доля, а є судьба… З долею можна боротися, бо це шмат життя, який ти сам собі вкраяв. І можеш його перекроїти… Але судьба… О! Ніхто не обмине того, що йому судилося.
Я вже якось згадував ігворрського панотця Ардгома. Ну, духівника князя Іргата, в якого я вчився основам мейдизму. То була дуже пристрасна й побожна людина… Весь клопіт, який він спричиняв князю Чорногорському, якраз і походив від його щирости й побожности. Панотець, котрий був родом з Півночі Імперії, вважав, що проживає в оточенні диких горян, котрі будь-якої хвилини приріжуть його на жертовному камені. Тому він найсерйознішим чином готувався до мучеництва. Бідолаха… Селяни з долин лише сміялися над його палкими проповідями, а верховинці, тобто «найдикіші горяни» навіть побоювалися цього закудланого бороданя у вретищі. Вважалося, що він «наврочує»
Я вважався мейдистом і тому мав виконувати деякі умовності. Наприклад, носити по місту на свято Вознесіння корогву з зображенням крилатого лева, на якому Святий Старець відлетів до неба… Преломляти перепічку у пам’ять про страждання Святого Старця у в’язницях Лугерби… Там бо бідолаху годували лише отаким хлібом і напували оцтом… Мав я також, по виповненні мені повних двох седмиць, тобто чотирнадцяти років сповідатися у гріхах і приймати покуту, яку на мене міг накласти панотець Ардгом.