— Я хотів зробити з тебе мейдиста задля присяги, яку дав твоїй кровній матері, - зітхнув Ольг, — а виховав маленького лицеміра… Зрештою, я на своєму віку не так і багато бачив щирих мейдистів… З панотцем Ардгомом тобі пощастило — він бо і справді є зразком їхньої святости.
Я не втямив, чи батько говорив серйозно, а чи з отим ельберійським «хвали-похвали». Особливо й не допитувався… Веданг, однак, не чувши цієї розмови, знайшов за потрібне попередити мене:
- Імператор Корог Перший…великий імператор, видав на початку свого владарювання указ, а церква його схвалила… Указ про те, що таємницю сповіді можна порушити, якщо грішник сповідається в державній зраді. Ну, наприклад, бажає волі для Ельберу…
— Побратиме! — вигукнув я, — я ж іще не зовсім з’їхав з глузду, аби розпатякувати з цим тхором Ардгомом про родинні таємниці!
— То для чого тобі оця морока? — щиро здивувався Дракон, — ти не віриш ні в гріх, ні в покаяння, не віриш в те, що Святий Старець вознісся на небо верхи на леві, не бажаєш ходити до церкви не лише по святах, а як належить… Облиш… Подорослішаєш — твій шлях сам знайде тебе…
Та зовсім порвати з мейдизмом я не міг через Ольга з його присягою. І ось, дуже скоро сталося таке, що я назвав би судьбою. Точніше — першим її ударом.
Одного разу, ввечері, до нас приїхав верхи князь Іргат у супроводі чотирьох гриднів. Вдома якраз було саме жіноцтво та я. Верес, як зазвичай, перебував у Терхів, а Воїн подався до сусідів Вовчурів у якійсь справі.
— Синку! — зраділа Рута, котра приходилася Іргату молочної матір’ю і тещею водночас, — а чого це ти сам, без жони та Конвалії?
— Я приїхав до Вербени, — якось розгублено мовив Іргат.
Рута видимо здивувалась. Князь-мейдист та жриця-відьма, слава про яку йшла по всій Чорногорі не дуже ладнали.
Вербена випливла до великої зали, де очікував на неї Іргат, і запитала сухо:
— Що трапилося?
Очевидячки, відьма передчувала якусь халепу.
— Вербено, — озвався Іргат трохи не жалібно, — панотець Ардгом помирає.
— Поклич лікаря, — коротко кинула жриця.
— Мій белатець говорить, що він приречений…
— А до чого тут я?
— Вербено, ти можеш його врятувати… Потрібно зробити те, що ти зробила отому верховинцю з роду Готурів, коли ми гостювали у вас минулої весни.
— Я робила не одне таке втручання у природні справи. Але, чи личить вельмишановному панотцеві звертатися по допомогу до відьми — язичниці?
— Це моє прохання, не його… Він-то ніколи не погодиться… Вербено, ти ж знаєш, що я не можу прохати про зцілення Денницю! Кожен викид Сили скорочує життя твоєї сестри… Та й панотець не знає, що Денниця…теж відьма. І що вона — язичниця, а обряди виконує для виду… Вербено, ну май же жалість… Людина помирає… Він є моїм духівником…
— Він є катом твоїм і Денниці, - різко мовила Вербена, — Думаєш я не знаю, скільки разів на рік він дозволяє тобі зійти на подружнє ложе? Тому у вас досі і немає синів! А ти знаєш, о жалісливий прихильник Святого Старця, що якщо твій духівник помре у мене під ножем, духовний суд Моани видасть мені смертний вирок? І всіх твоїх грошей не вистачить, аби викупити мене… А якщо він одужає — мене теж скарають на горло! За його доносом! І ти їдеш до мене, знаючи, що я не можу відмовити в порятунку, бо присягалася на вівтарі Ігворра — цілителя!
Іргат опустив голову. Його лице з важкими рисами північанина аж потемніло. Сірі видовжені очі, єдина родова прикмета, налились слізьми.
— Хай би Чорнобог заніс на крилах усіх чорноризників, — буркнула Вербена, — гаразд! Я їду! Білозіре, ти їдеш зі мною! Будеш мені помагати, бо маєш досвід і не боїшся крові!
«Досвід» я дійсно мав. Минулої весни, вже поночі, четверо вівчарів з материного роду Готурів принесли на ношах з топірців молодшого брата. На всі питання хлопець відповідав, що йому «ріже в череві» Вербена звеліла покласти хлопця на кухонний стіл, довго м’яла йому живіт, а потім рішуче мовила, що треба різати.
Чотири легіні — верховинці почали було щось говорити супротив, але Вербена виставила їх геть самим лише поглядом. Вона до безпам’ятства напоїла хлопця якими-то зіллями і промовила довге замовляння, пильно дивлячись йому в лице. Після того хворий, що аж вився від болю, затих і далі лежав — колода колодою. Вербена викип’ятила в казанку срібні (чи може схожі на срібні) ножички які вона мала для подібних випадків, наказала жонам приготувати чисту білизну, лляні нитки і подерти на бинти двоє простирадел. Потім Вербена покликала Вереса, але тому стало зле при одному погляді на розкладені ножички. Відьма виштовхала його, втягла до кухні мене, змусила переодягтися в чисте, ткнула до рук лампу, заправлену оливою і поставила біля столу як живий світильник. Я мав світити просто на розріз, який вона зробила одним зі срібних ножичків. На моїх очах вуйна вирізала горянину шматочок кишки! Як я не впустив при тому лампи — сам потім диву давався. Рану Вербена зашила лляними нитками, і хлопець пролежав у нас більше тижня, поки вона висмикнула нитки зі шва. Мені, що був просто таки вражений цим дійством, вуйна коротко пояснила, що, аби вона не втрутилася у природній хід речей, то хлопчина врізав би дуба від запалення черевини… А причиною запалення був би отой шматочок кишки, трохи менший за мізинець… Нема чого й казати, що моя повага до родинної відьми просто таки виросла до небес.