- І хтось із них на тебе накапав, — сказала Вербена вже м’якше, — б’юся об заклад, що це поштивий прихожанин панотця Ардгома… Добре…Я їду на хутір Готурів. Їхнього найменшого я рік тому оперувала. Всі Готури нині — кістьми за мене ляжуть. А Іскра нехай помагає суддям чим може. Дасть їм гриднів, провідника в гори… Розтрусять свої черева на бездоріжжі — то пропаде у них бажання полювати на відьом.
Згодом, однак, виявилось, що виїхати, можливо, доведеться й мені. Комісія мала мене допитати, адже за словами князя Іргата, він випадково зустрів нас у місті і саме я, бажаючи врятувати панотця, оповів князеві про здібності Вербени. З цього приводу відбулася невеличка родинна нарада. Жінки родини вважали, що мені краще відсидітися в горах. Я доводив, що якраз моя втеча викличе найбільші підозри. Втік — отже винен… А так — нічого не знаю, знахарку зустрів на торговищі, коли шукав ліків для панотця на прохання князя. Де вона потім поділася — невідомо. А я — щирий мейдист, і взагалі тут — ні до чого.
Воїн підтримав мене, і я залишився. Наступного дня до Лелечої Долини прибула оця сама комісія у складі двох вгодованих священнослужителів та імперського чиновника. З собою вони привезли панотця Ардгома. Супроводжував їх сам князь Іргат зі своїми гриднями, тож я втямив, що справа дуже серйозна. На майдані напнули шатро, під яким і розташувалася ця трійця. Зігнали селян, причому Іргатові вояки робили дуже зловісні гримаси і голосно горлали. Першим викликали мене. Я хоробро виступив наперед і почав оповідати…
Оце, вперше, але не востаннє в моєму житті мене врятувала моя «моанська пика». Кілька разів я трохи не отримав по ній же, рідненькій, лише за те, що вона «моанська», але взагалі — як вона мене виручала! Судді мені повірили! Нема чого й казати, що брехав я натхненно й чистою моанською мовою. Чорнота Вовчур, котрий прийшов послухати і подивитись, як він казав, «виставу», говорив згодом, що я кукурікав як молодий півник на плоті.
Опісля мого виступу у «виставі» сталася маленька погрішність. Взагалі-то, у хитруна Чорноти була домовленість з князем… І опісля мене в гру мусив вступити він. Але тут трапилася несподіванка. Панотець Ардгом, котрий сидів на кріселку поруч з суддями і здавався напівпритомним, раптово побачив Воїна, котрий стояв у першому ряді, аби трохи мене підбадьорити.
Ой, що тут почалося… Панотець схопився на рівні і, вказавши на Воїна пальцем, заверещав: «Диявол! Це — диявол…» Чого саме на нього — не розумію й досі… Ну, Веданг був чистокровний. Але в Чорногорі чистокровних було більше, аніж де інде… Чистокровною була княгиня Денниця… При княгині росла сестричка Веданга, Півонія…В замку часто бувала Ружена… Словом, я вважаю, що саме цієї хвилини мій бідолашний духівник збожеволів остаточно…
Іргатові вояки геть розгубились. Взагалі-то, вони мали хапати Воїна і тягти на допит… Але всі княжі гридні були добрими друзями Дракона… Іргат мовчав. Видко було, що він теж не знає що робити.
Врятував нас усіх старий Вовчур… Як Чорнота говорив потім — це був раптовий приплив натхнення без попередньої підготовки. Він вибіг з натовпу і повалився в ноги Іргату, наче моанський кріпак.
— Ой, князю наш, батечку наш рідний, — заголосив Чорнота не своїм голосом, — таж що я маю робити! Та це ж мій небіж! Отой, котрого зурочила відьма! Зурочила ще в неньчиній утробі! Оце того воно і народилося таке…Ще змалечку було на бісеня схоже! Всі ж знають, що перша прикмета біса — гострі вуха! Я ж казав сестрі — треба рятувати хлопця! Вона і до Данаділу його возила, до чудотворця з Рибок — не допомогло!
Мальва, котра стояла поруч зі мною, поспішно прикрила волоссям свої гострі вушка. Те саме одрухово зробила трохи не половина селян, і навіть сам князь Іргат ніби випадково доторкнувся до своєї перуки.
— Ой, дєдики, солодкі і ласкаві! — звертався Чорнота вже до суддів, а один з Іргатових гриднів похапцем перекладав, — Я! Я знаю, де ховається відьма! І я вас туди відведу! Це у горах, в покинутій колибі! Туди добрі люди й ходити бояться! Але ж під вашим захистом… Заберіть її, кляту, з наших місць, а то тут добрі люди і спати бояться спокійно! Панотець і той не витримав — покинув наше селище! Нині церква забита стоїть! Дітей посвятити їздимо до міста…Порятуйте нас, грішників!
Словом, цього ж дня комісія вирушила в гори у супроводі гриднів та Чорноти. Князь Чорногорський велично відбув до Ігворри, а Лелече Гніздо затаїлося в очікуванні. Увечері до нас прибіг Новомир Вовчур, той самий син Чорноти, з яким ми колись побились, і сказав, таємниче зблиснувши очима, що все іде за планом.