Комісія повернулася аж через два тижні в дуже пошарпаному вигляді. Моанці оповіли князю Іргату про страшний каменепад, про лавину в горах, про те, що врятувала їх лише самопожертва вірнопідданого Вовчура… Ще два тижні судді відлежувались і запивали страх вином з княжих льохів, а тоді подалися геть, прихопивши з собою Ардгома, котрий тепер вимагав, щоб йому розрізали живіт і вийняли звідти бісика.
Вірнопідданий Чорнота приплентався додому наступного дня у супроводі отих самих легінів Готурів, родичів неньки Ясмини. Як можна здогадатись, раптовий каменепад був справою їхніх рук. Згодом прибула і Вербена. З приводу щасливого завершення справи Лелеча Долина та Вовчури влаштували невеличке свято за рахунок родини Лелегів. А восени до Ігворри прибув новий панотець… Це й було наступним проявом судьби.
***
Нового душпастиря звали Зоот Отін, і був він повною протилежністю своєму попереднику. По перше пан Отін був «дженджиком», тобто ельберійцем, котрий прийняв як належне Імперію, її закони, моди, мову ну й таке інше… По друге — зовсім молодим, на ті часи панотцю ледь перейшло за тридцять. По третє — великим чепуруном, завжди при білому комірці та ледь не в шовковій рясі. Ну й нарешті — дуже освіченою людиною, чим панотець одразу ж скорив князя Іргата.
Княгиня Денниця, однак, одразу ж незлюбила священика. Певне, за те, що він був південцем. Вона запевняла, що, коли панотець Ардгом був злісним фанатиком, то його наступник є просто шпигуном. Дійсно, пан Отін за короткий час об’їздив верхи на віслюкові трохи не всю околицю. Він розмовляв з селянами, обдивлявся зачинені церкви, похитував скрушно головою, але не вергав на голови чорногорців проклять і не лякав їх пеклом. Голос панотець мав м’який, а обходження — ще м’якше..
— Вперше сюди прислали не повного дурня, — зробила висновок Вербена, коли я оповів їй про наступника пана Ардгома, — але ти не дуже йому довіряй.
Звісно, що новий панотець не міг занедбати мого виховання. Надто, як дізнався про мою дружбу з Воїном… Веданг за ці роки поволі перетворився на якусь живу легенду Чорногори. Тобто, як часто бувало на Півдні, ніхто нічого вголос не казав, ніхто нічого може й не знав, але щось наче висіло в повітрі. Щось таке, що відріжняло мого друга від інших людей.
Чим більше кілець дзенькало на срібному браслеті юнака, тим дивнішим він ставав. Передчуваючи загибель, знаючи як не день і годину, то принаймні рік, Воїн наче очищувався душею. Враження було таке, ніби він у грудях носить свічку… Так сказав один верховинець, котрий спустився зі своїх кичер з усією родиною, аби тільки подивитись на Дракона. І це були не єдині такі гості. Доволі часто верховинці завертали до нашого двору або їдучи до Ігворри на торговище, або навіть без усякого діла. Вони привозили скромні дари — бринзу, масло, молоко, часом — бараняче стегенце, поволі попивали Вербенині відвари з трав і так само поволі покидали Лелече Гніздо. Зрідка котрийсь з них розмовляв з Ведангом, найчастіше гості не вимовляли жодного слова. Мовчав і Дракон, теж лише час від часу кидаючи якийсь віршований вираз:
«Гори-бескиди…
Жду не діждуся місяця,
чи скоро зійде…
Нехай би вже лелія
В тим сяєві леліла..»
— Його вустами говорить давнина, — якось мовив при мені незнайомий горянин в розшитім кептарику. При цьому, на лиці верховинця змалювався вираз найглибшої поштивості. Я збагнув із жахом, що він вважає Воїна трохи не святим…
У ельберійців не було святих в мейдистському розумінні. Тобто, для того, щоб заслужити отаку пошану, не потрібно було творити дива, а терпіти муки для цих людей теж було невдивовижу. Диво для ельберійця — хоч і рідкісна, але звичайна річ. Така, як лікування Вербени, або Денниці, або як зв’язок між людськими душами. Навіть до Вогнедана горяни не ставилися так, як до його батька. Ельберійський Князь Вогню, страшна зброя Богів, втиснена в тендітне тіло дивного, бувало, опісля битви йшов серед натовпу, а люди намагалися хоча б доторкнутись до його блакитного кунтуша, залляного його власною і ворожою кров’ю. Він був визволителем, рятівником, сонцем Ельберу, та в його променях ніколи не згасала тиха зоря батькових пісень…
Слава Веданга дійшла й до панотця Отіна. Власне, щось таке помітив і Ардгом, недаремне ж він вказав на Воїна на отому суді. Коли я бував у Ігворрі, то кожного разу мав бесіди зі своїм духівником. Ні, він не накидався на мене зі звинуваченнями, як його попередник. Але…він, начебто мене розумів… А Воїн відпливав від мене все далі й далі… Туди, де росяні трави й дубовий гай… Для горян багато важила навіть Ведангова мовчанка. Я ж хотів спілкування… Врешті — просто якихось юнацьких дурощів… Заглиблений у себе приятель часом починав мене дратувати… А панотець потішав мене цікавими оповідями з часів своєї праці у закордонних місіях, оповідав про великий світ, що не обертався довкола Ельберу Прекрасного… Про Воїна він говорив, не приховуючи жалю, тонко натякаючи, що розум юнака не витримав перенесених мук та туги за батьком… Звідки він дізнався про події у Веданзі — не знаю. Можливо — від князя Іргата.