— …а він мені говорить, — оповідав Іргат вже про інше, — що вона не буде у вираї… Моя кохана зіронька… Моя свята Денниця… Ольже, ти цього не бачив… Як вона йшла по зачумленій Ігворрі вся в білому! Наче янгол! А люди простягали до неї руки у виразках! Дітей простягали! Коли захворіла Конвалія, Денниця вже ледве могла ходити! Ольже, вона її врятувала… А тоді… Тоді звалився я…
Він змахнув рукою келиха зі столу.
— Я наказав, — вигукнув, — наказав не пускати її до мене! Я все таки звелю хоча б висікти тих дурних вартових! Вона прийшла… Дивись, Ольже, у мене немає навіть ряботиння! І я — здоровий як бугай! А вона тоді…тихо догоріла….Як свічечка… І усміхалась, відлітаючи… Ольже, ти віриш?
— Вірю, — озвався батько, і посунув до Іргата свого келиха, — випий…
— А ти?
— Я теж… Випий, брате…А тоді — розбий келих…
Іргат з хвилину мовчки дивився на Ольга, а тоді кинув келихом об стіну, трохи не потрапивши в нас…
— Ви мене завжди зневажали! — мовив він до Ольга люто, — Авжеж! Я — покруч! Напівкровка! Моя мати — повія! Принцеса… Кур-ва! Її сюди заслав брат-імператор! В дикі гори… Аби не соромила імператорський рід… Хай краще, мовляв, соромить князька-інородця! Батько мій… Чого він тільки від неї натерпівся… А ви…ельберійці… Вам кров потрібна чиста! Без бруду! Без оцієї отрути! Отруту буде випалено вогнем! Я теж чув оті побрехеньки! Вербено! Відьмо! Вона ж ніколи мене не любила, твоя красуня-сестра! Нік-коли не кохала! Ти змусила її вийти за мене заміж… Задля пророцтва! Задля моєї отруєної крові! Ти начиталася своїх диявольських книг! І пхнула її в моє ліжко! Чого ти добивалася? Щоб вона народила для вас Рятівника? Дитя з вогнем у крові? З вогнем і моанською отрутою? Нема у мене сина! А є Конвалія, донечка, єдиний мій скарб! І я вам її не віддам! Ольже! Чого так дивишся… Саламандре! Ось я ще вип’ю і натію бійку! Як справжній моанський двор-рянин! Мені байдуже, що ти знаєшся на ріжних там кунштиках! Досить я був вам заборолом! Я тут пан і повелитель… в Чорногорі! А ти — мій кріпак, мій раб, Ольже, нащадок Повелителів! У кого сила — того й право! Ставай до бійки, гемонське поріддя!
Ольг поволі підвівся… Очі йому блиснули недобрим вогнем.
— Мій пане, — мовив рівно, — чи личить князеві битись з рабом своїм? Кров у тебе інша, Іскро? Шляк би трафив тебе, за те, що ти отут брехав! Коли це тобі хтось із роду матір’ю докоряв? Ти сам відійшов від сім’ї, ставши мейдистом душею, а не для виду! Та за кого ж моя сестра життя поклала, як не за тебе, дурня п’яного! І вона тебе не кохала? Та ти ж обійняти її боявся без дозволу моанського попа! Ти беріг Чорногору, добре беріг, а тепер хочеш стати…таким як вони… Рабів хочеш мати? Ти мене рабом назвав, брата Денниці, родича свого, врешті-решт! Ну бий же…північанине! Я не захищатимусь!
Вербена тут таки опинилась межи родичами, але Іргат, очевидячки, роздумав битись. Він знову впав на стілець і раптом залився слізьми. Це було жахливо — сильний чоловік ридав як дитина.
— Ольже, вийди геть! — сухо звеліла відьма, — знайшов час і місце…
— Я теж втратив жону! — батько важко дихав, — він не мав права… Навіть у великому горі…
— Не мав… але ж не кожен з роду є мечем…
— Я не меч! — батько аж руку до грудей притис, наче від сильного болю, — у мене живе серце! Воїслав був зброєю… Воїслав загинув… Наш батько був міцнішим за клинок… Наш брат Ігвор — стійкішим за крицю… Мене ж кували по — живому і гартували в крові, але я — не меч!
— Завтра, — мовила Вербена вже лагідніше, — він проспиться і проситиме у тебе пробачення… Іди, брате… Ти дійсно маєш живе серце, Золотоокий Ельф…
Потім глянула на нас:
— А ви чого всілися? Геть! Вам давно треба бути в ліжках, а не сидіти тут і витріщатись… Бігом нагору!
Десь через годину я пробрався до батькової спочивальні. Замість спаленого подружнього ложа там стояло нині стареньке вузьке ліжко, принесене з комори. Ольг сидів на його краєчку, зціпивши руки на колінах.
— Татку, — озвався я, — як ви?
— Не дуже, — сказав Ольг, — ти щось хотів, дитя моє?
— Я сумую за мамою, — мовив я, присаджуючись поруч, — і Мальва… Мені й вас дуже жаль…
— Я кохав Ясмину, — прошелестів батьків голос, — тільки дуже давно не говорив їй про це…Все вважав, що встигну…Я завжди думав, що смерть наздожене мене раніше…А вийшло — навпаки…
— Ви пробачите Іргату?
Батько чи-то зітхнув чи-то схлипнув, а тоді я відчув у темряві, що він усміхається.