— Та пробачу, — мовив, — куди ж його подіти… Родич… Кров у нього наша, чиста кров, а ось шаленство оце — від матусі Шаніли… Їхнє шаленство… Він і сам з ним зладнати не може…
Зранку князь Іргат відбув до Ігворри тверезий наче скельце. На Ольга він не смів підняти очей, аж поки той не заговорив першим
— Ну, що, ваша ясновельможність? Ви хоч знайдете дорогу до власного замку? Чи може вас провести?
Бідолашний Іргат відповів таким усміхом полегшення, що й мені стало легше на душі… Князь Пард чимось подобався мені… Він був простіший, чи що, від інших моїх родичів. І, як і я, здавався серед них трошки чужим… Зовсім трішечки, але… Часом це відчувалося дуже сильно.
***
Здається, що я намагаюся знайти виправдання дурощам, які накоїв у вісімнадцять років…Спершу, мовляв, потрапив під вплив недоброї людини, тоді близьких втратив, тоді друг закохався і поїхав, покинувши мене наодинці з власною натурою… А все це, мовляв — судьба, і так мало статися…
Та неправда все це… Якщо так думати, як оце я, то можна звинуватити в своїй біді що завгодно… Держави, землетруси, потопи… Удари, мовляв, судьби… Та якщо ти є дурнем, то дурнем і вмреш, судьба там, чи не судьба. А якщо сотворив гидоту, то відповідай за неї сам, а не перекладай відповідальність на випадок, чи долю… Як-то полюбляв говорити Мечислав: «Судьба? Та лихо з нею! Моя судьба кидалася мені до горла скаженим псом, але я сам точив свого меча…»
Чи не писав я вже, що ельберійці з біса поетичні натури… Казав я колись своєму напарнику — «тіні», Дарину: «Друже мій, облиш красиві слова», а він відповідав здивовано: «Тоді доведеться мовчати…»
Отже, мені виповнилося вісімнадцять, і я вже зо два роки як заглядався на дівчат. Тільки заглядався… Може, винне було моє північне походження — більшість південців в такому віці вже й діти мають… А може — моя прив’язаність до Воїна, з якого я брав приклад в усьому.
Воїн вважав, що суджена має бути одна — і на все життя. Все інше, мовляв, лише надаремні витрати часу і сили. Кохання, мовляв, не можна ділити на дольки, немов помаранчу. Або все — або нічого… «Незмінний і вірний» — цей напис з родового герба був гаслом Веданга не лише у політиці.
Між іншим — цікавою штукою є життя. Вогнедан, син цього юного аскета, мав свого часу славу найпершого коханця Імперії… Те що жінки завжди вішалися на нього гірляндами, то ще нічого, але він затягнув до ліжка імператрицю…Ні, швидше то вона його затягнула, то була з біса палка пані, я сам якось із нею…ні, краще помовчати…
Так от, Вогнедан пив келиха насолоди нахильці, не помічаючи, як поруч з ним росте його майбутнє кохання… А от Мечислав про любов говорив мало, але тими ж словами, що і його дядько Воїн… І жив так як Воїн — в очікуванні, коли до нього зійде з небес ота єдина любов.
Я — людина простіша… Мої бажання, певне, були написані на моїй «моанській пиці», коли я працював на виноградниках поруч з гарненькими наймичками. Вербена — і та якось порадила мені з лікарською прямотою, аби я не іржав, мов стоялий жеребчик, а скористався в Ігворрі послугами вмілих до цього діла жон… Я б може так і зробив, але боявся щось втратити в Драконових очах і не допускав сам себе до рішучого кроку.
До того ж останній рік ми з Воїном проводили час в компанії трьох найкрасивіших квіток Чорногори. Це були — Мальва, золотоока Мальва, котра раптово перетворилася з напівхлоп’яти в повногруду гінку красуню, горда смаглявка Ружена Веданг, яку прозвали закохані в неї шляхтичі «Чорною Трояндою Півдня», та князівна Конвалія Пард, синьоока русявка, білошкіра як сніг на горах.
Мені весь цей букет якось подобався одночасно. Мальва — в силу давньої дружби, панна Конвалія — в силу якогось несвідомого поклику північної крові, Ружена — небезпечною вродою Драконів та чорними очима, що наче не відбивали світла…
Панотець Отін, котрий мене сповідував, ніяк не міг повірити, що я тільки роздивляюсь за дівчатами. Коли я ляпнув, що лишаюсь дівичем за прикладом Воїна, панотець запідозрив нас з Ведангом гм… в чомусь дуже непристойному. Він почав наводити історичні приклади, згадав Повелителя Вогнедана та Воїслава — месника і звинуватив цих двох давно загиблих людей в тому, що вони… Словом, панотцю дуже пощастило, що я нікому не передав його слів. За подібні підозри хоч на живих, хоч на мертвих в Чорногорі навіть не били пику, а вбивали одразу…
Але панотцеві натяки призвели до того, що я почав сахатися не тільки Воїна, але й Ружени… Веданги ніяк не могли зрозуміти в чому річ, а мені в голові весь час стриміло, що може я якийсь потаємний збоченець, і Ружена подобається мені тому, що схожа на брата.