Якби я міг з кимось порадитись… Якби хтось допоміг позбутися отрути, яку щедро вливав мені до вуха духівник… Але мами не стало, а звертатися з цим до Ольга… Напевне, опісля моєї розповіді про бесіди з душпастирем, Ольг подбав би, аби Отіна прибрали з Чорногори… Адже панотець дуже впливав і на князя Іргата. Тоді, опісля смерти Денниці, він зробив помилку, але швидко знову відновив князеву довіру. Іргат не вмів довго гніватися, він легко спалахував, але легко й пробачав.
Словом, батькові я нічого не оповів, бо побоявся, що панотця знайдуть десь неживим, якщо знайдуть взагалі. Коли справа торкалася безпеки роду, а чи відновлення Ельберу, Золотоокий Ельф мого дитинства миттєво перетворювався на безжального вбивцю. Тоді я, звісно, багато чого не знав, але багато про що здогадувався… Та й підслухана колись розмова стриміла у пам’яті: «Князь «тіней» вмирає — хай славиться Князь «тіней»!»
І якраз того року Воїн закохався… Це відволікло його увагу від моїх терзань, він бо бачив, що зі мною коїться щось не те. Та і я миттєво забув про панотцеві натяки. Де б там — у мене на очах розгорталася любовна історія, гідна отих книжок, які ми з Мальвою ковтали десятками.
Конвалія Пард, княгиня Чорногорська і намісниця Південного Данаділу, в юності мала легку й веселу вдачу… Тим, хто знав її опісля, важко в це повірити, так бо зсушило життя цю духмяну квітку. А тоді вона нічого не сприймала серйозно. Єдиним великим горем для неї стала материна смерть. Дівчина винуватила в тому себе — вона вважала, що маючи в жилах дивну кров, могла б одужати і без материної помочі. Щоправда, тоді б вона на все життя зосталася спотвореною, з рябим обличчям, але Денниця лишилась би живою… Однак, минув час, і Конвалія знову безжурно защебетала, наче пташка на гілці.
Веданг опинився біля неї якраз в годину її суму… Власне, дівчині й стало трохи легше від його мовчазної підтримки. Він повів сплакану Конвалію в гори, де самотою проживав її дядько у перших Ясногор Пард, син Вітра, брата діда Конвалії князя Вітана, ну, того самого, що мав мейдистське ім’я Вержіон, і змушений був за імператорським наказом одружитись з принцесою, поведінка якої явно бажала ліпшого. Про цю гілку княжого роду в Ігворрі якось і не згадували, напевне тому, що Вітер Пард командував загоном повстанців у Північному Данаділі під час великої ворохоби, та там і загинув. Хоч бився Вітер і під чужим ім’ям, але під час судового розслідування все це якось випливло назовні. Князя Вітана від втрати всього майна, а, можливо, і страти, врятував тоді лише його злощасний шлюб з «моанською повією». Пані Шаніла прикрила чоловіка своїми з біса високими грудьми — помчала до столиці, благала брата-імператора, віддалася комусь із суддів вже не з примхи, а з потреби, і справу пустили плазом. За те Вітан Чорногорський мав прилюдно зректися брата, що він і зробив…
У Вітра зостався син Ясногор, доля якого була не такою трагічною, але теж сумною. В юності він перехворів на багряну чуму, і його, спотвореного, зреклася шляхтянка, яку він кохав до нестями. З того часу Ясногор не покидав гірських кичер, а потроху займався волхвуванням та зціленнями. Цей сумовитий негарний чоловік спілкувався лише з болящими та зі Стражами Гір… Біля його колиби завжди перебувало двійко білих пардів — ще одна легенда Чорногори… Оповідали, що Боги Ельберу, перш, ніж змінити людей, випробували свою силу на оцих велетенських звірах котячої породи. З того часу білі парди нібито стали розумними, майже як люди…Їх — то і звали Стражами Гір. Вважалося, що спілкування з ними є цілющим для духу, бо нагадує людині про те, що розум є не тільки у двоногих…
Та я відволікся… Словом, панночка Конвалія побула у волхва, попила цілющих настоїв, погладила по лискучій шерсті красенів-пардів, перецілувала їхніх дитинчат і на її сплаканому личку знову заграла усмішка. Князь Чорногорський не знав як і дякувати Ведангу… Бідолашний батько не втямив, що якраз під час цієї подорожі Воїн всмерть закохався в його панночку… Ні, він їй навіть не освідчився… Але там, в дубовім гаї серед росяних трав, Вогнедан-Повелитель напевне мовив родичам, що очікувати йому зосталось зовсім недовго…
Конвалія ж сприйняла Воїна як нового залицяльника… За нею і так увивалося півЧорногори, тож панночка приймала як належне і увагу Дракона, і його пісні про дрібні роси, що падають на білий рукав самотнього закоханця… Сам же Веданг тяжко сумнівався… Ні, не в своїй любові… Але на його срібному браслеті побрязкувало вже двадцять кілець… Вичерпувався строк його короткого життя… Чи мав він право погубити дівчину? Бо одна справа — бачити видіння, а інша, зовсім інша — втілювати його у явному світі коштом коханої… Воїн аж з лиця спав… І став уникати Конвалії, яка ображено закопилювала губенята і ще завзятіше кидалася у вир балів і розваг.