— Дітей відпусти, — мовив Ольг рівно, — і не чіпай Веданга… Йому й так…недовго залишилось.
— Не опиратимешся? — усміхнувся Іргат так, що мені стало моторошно, — Та невже?
— Одне життя за три, — сказав Ольг, — я вартий стільки?
— Ти… — мовив Іргат все з тим же усміхом, — думаю, що вартий…
Одним словом, нас вигнали з замку геть, а батька замкнули в караулці, де часом садовили під арешт провинних гриднів. Все таки у пана Іргата вистачило розуму не відправляти родича до міської в’язниці і не розголошувати його ув’язнення.
Ясна річ, що ми лишилися в Ігворрі. Переночували у пані Птахи, а тоді знову пішли до замку. Старший над гриднями, пан Терх, брат у перших вуйни Алтеї, пропустив нас до батька. Терх заспокоював нас, говорячи, що князь перебіситься і все владнається. Ольг зустрів нас звичним усміхом. Він наче і не хвилювався.
— Станеться те, що мусить статись, — мовив у відповідь на наші виправдання, — ви все зробили вірно… Іскра… Не знаю, про що він думав, заручивши малу з отим…зелемінським виродком. Нехай Веданг не проживе з нею й року, але цей рік вони будуть щасливими. А князь Фотін не здатен зробити щасливою навіть кицьку, не те що дівчину… Невже Іскра цього не розуміє?
— Він справді видасть вас? — спитав я впрост.
— Та може, — відповів Ольг знехотя, — потім він накладе на себе руки від сорому, але ж… Боги, як невчасно… І що оце йому прийшло до голови… Малинове вино… дурість яка… Звісно, я не люблю північан, і він це знає, але я ніколи не вплутувався ні в які протизаконні справи. Хіба що контрабанду возив… один час… Але спробуй, доведи це в Цитаделі…
«Князь «тіней» вмирає, - озвався в закапелку мого мозку голос діда Станимира, — хай славиться Князь «тіней»
— Батьку, — прошепотів я, — а хто такий Князь «тіней»?
Лице Ольга лишилось незворушним
— Це — легенда, синку, — відповів він, — тільки легенда… Нема ні «тіней», ні князя…
Терх, що вартував за дверима, випросив нас геть, бо боявся князевого гніву. Тиждень ми прожили у страху… Адже Мальва теж чула ту давню розмову… О, ми занадто добре знали, що Ольг Лелег таки справді «продає малинове вино» І я бачив якось рубці на батькових грудях… Такі сліди могло лишити тільки розпечене залізо… Невже задля сповнення пророцтва батько має померти?
Та через тиждень пані Дивина принесла із замку добру вість… Князь Іргат «перебісився». Він відпустив Ольга і навіть примирився з ним, але від того дня між родичами пролягло відчуження. І невідомо, хто страждав від того більше… Напевне все таки князь Чорногорський… Він, як і раніше, беріг Чорногору, дочекався народження онуків… Переказували, що князь дуже побивався, коли малого Вогнедана за імператорським наказом віддали до військової школи… Бачити онука чоррою Іргат не хотів, і робив усе, аби витягти хлопця. До постання Ельберу Прекрасного дожив однак не він, а Ольг, Князь «тіней», котрий і сам цього не сподівався. Дивна вона все таки річ, ота судьба.
Те літо, коли поїхав Воїн, якось ще більше здружило мене з Мальвою. Вона бо теж залишилась одразу без двох подружок, в спорожнілому Лелечому Гнізді, де наче кружляли привиди померлих… Верес… Він став постійно мешкати вдома, бо господарство потребувало робочих рук, але який там з нього був приятель, з буркотуна… Йому й було усе погано, а стало ще гірше…
От ми з Мальвою й потішали одне одного… Поки в Ніч Вогнів, на Сонцестояння не стрибнули через вогонь зімкнувши руки мов заручені… Це викликало здивовані перешіптування наших сільських приятелів — нас бо і досі вважали напівкровними братом та сестрою.
Ми й незчулися, як опинилися на галявинці з водоспадом. На мої невмілі обійми Мальва відповіла з усією жагою юності… Про те, що буде далі ми якось не думали. Вірніше — не думав я… Мальва добре розуміла всю вагу наших стосунків.
— Навіть Вербена вважає тебе Ольжичем, — мовила під ранок моя юна дружина, — як ми виберемося з цього всього?
— Я кохаю тебе! — вигукнув я, — хіба цього не досить?
- Іноді буває, що й ні… Я ворожила на тебе… І мій вінок потонув… Втонуло наше щастя, Білозіре…
Дійсно, ми були змушені тримати своє кохання в таємниці. Бабуня Рута, зайнята господарством, нічого не помічала, зате у Вербени було таке око, що пронизувало наскрізь… Недарма багато хто стверджував, що вуйна бачить болячки у тілі людини, тому й ніколи не помиляється, беручи до рук срібного ножа… Зараз вуйна була заклопотана спробою знайти засіб від зарази. Вона запевняла, що у плісняві є така штука, котра вбиває усяку заразу на смерть…Справжній, мовляв, еліксир життя… В колишній кімнаті вуйни Алтеї Вербена мала тепер набір якихось скляночок, чашечок, трубочок, спиртовочок. Все це привіз їй Ольг, котрий оповів, що купив ці знаряддя у напівбожевільного алхіміка, який розчарувався в ідеї Каменю Любомудрів. Присягаю, що жодному з алхіміків не приходило до голови витискувати еліксир життя з плісняви…