— Ви знали? — спитав Верес впрост.
— Знала, — сказала Вербена спокійно, — треба було не навчати дівку господарству, а так, трохи позалицятися… Квіти там принести, намистечко… Я ж як розкусила Білозіра? Побачила у Мальвиній кімнаті рідкісні трави з Верховини… Квітнуть ті трави красиво, і добути їх важко… А у дівчини вся кімната ними пропахла. Не сама ж вона лазила по скелям. Ось я і зробила висновок, по-науковому, способом виключення… Ти не поліз би за квітами в гори, красень Верес… Вважаєш, що дівчата мають тебе кохати лише за те, що ти такий розумний та пишний… Ну, і проґавив дівку. Шукай тепер іншої.
- Їм все одно не жити разом! — вигукнув Верес, — невже ви не бачите, вуйно? Він чужий! Він піде від нас!
— Я хоч і відьма, але не провидиця, — відповіла Вербена з серцем, — я теж не в захваті від цього кохання, Вересе. Але, що сталося — те сталося. Приїде Ольг — нехай вирішує. А ви маєте примиритися. Не можна жити ворогами під одним дахом.
Ми з Вересом понуро потисли один одному правиці. Але щирості у тому потискові не було…
Ольг сприйняв новину затривожено, але ми з Мальвою знали в чому річ. Батько видимо вагався… З одного боку він хотів зізнатися, що я не є його сином і тим припинити плітки, балачки та поговори. З іншого боку — боявся поранити мені душу… Була і ще одна причина, про яку я тоді не знав. Мої кровні родичі продовжували мене розшукувати, аби згладити зі світу. Ольг вважав, що краще, аби я поки що не знав всієї правди. Про те, що нам з Мальвою відомо більше ніж треба, він і не здогадувався.
— Я люблю вас обох, — врешті вимовив він, — і не маю сили ганити… Пам’ятай, лишень, Білозіре, що на Півдні недарма називають жінок іменами квітів… Отак і стався до жони — як до квітки. Зірвав — то носи на грудях…
Я обіцяв… Обіцяв… Ех…
***
Оце, далебі, не хочеться й продовжувати… На якого біса мені оце чистописання… Все одно ж укину в пічку перед тим, як… Неприємно старому дурневі згадувати, яким був дурнем замолоду…Але що ж…
Отже — минуло трохи менше року від нашого з Мальвою заміжжя, а моє велике кохання куди й поділося… Її любов я сприймав як належне, а її саму вже не вважав за аж таку велику красуню. Від Воїна надійшло всього два листи. Він сповіщав, що у них з Конвалією все гаразд, що він відремонтував Гніздо Драконів і сподівається восени забрати малу Півонію… Про те, що Конвалія чекає дитини він не писав, отже, ще нічого такого не сталося. У Ружени з’явився клопіт — в неї закохався моанський офіцер з Дубненської залоги… Дядечка звали — з розуму зійти — Кеян… Кеян-Шордон Шрежін… Судячи з ушляхетненого, але шиплячого прізвища, залицяльник був напівкедагом, а судячи з імені — байстрюком, бо кедазькі дівчата, завагітнівши від моанця, називали своїх безбатченків тільки таким ім’ям. Воїн писав про сестриного кавалера з гумором, але відчутно було, що і йому, і Ружені огидно й болісно. В Чорногорі Веданги відвикли від моанського панства.
Я, однак, вже не дуже тужив і за приятелем. У мене з’явився новий друг… Та не просто друг — наставник і навчитель…
Я говорю не за кого іншого, як за панотця Отіна… Останній рік я зачастив до Ігворри і був бажаним гостем панотця. Його оповіді про широкий світ та інші краї мені й раніше подобались, а нині просто вправляли мене у захват. Я хотів мандрувати… Бувало, що я годинами роздивлявся модель корабля, яку колись привіз мені Ольг… Певне, в мені заграла кров астеонських піратів, чиїм нащадком я був… До того ж панотець завжди тільки хвалив мене і ставив за приклад своїй нечисленній пастві. Навіть за гріх перелюбства він мене не дуже сварив, аж поки не дізнався, що Мальва — моя сестра.
Панотець зажадав, аби я покинув свою подругу, тим більше, що ми жили невінчаними і, по мейдистському закону, не вважалися чоловіком та дружиною. Якось, під час такої розмови, я вибовкав панотцеві, що я не є сином Ольга Лелега…
Пан Отін прийшов у захват. Він сказав, що я напевне шляхетного роду, і є чистокровним моанцем, що видно з обличчя та статури. Я згадав, що Ольг назвав мого батька «інородцем-північанином», тобто священик явно помилявся. Але промовчав, бо й так виляпав зайве.
— Певна річ, що ви, мій хлопчику, — говорив панотець, пригощаючи мене кавою, рідкісним напоєм з Ватейли, — не можете належати до цього звироднілого люду… Адже я бачив вашого так званого батька… Виноторговця… Він має вуха, гострі, наче в звіра, а це — перша ознака виродження.
— В Чорногорі у багатьох такі вуха, — заступився я за Ольга, — А батько мій — вродливіший за янгола… І у покійної пані Денниці були такі самі вушка, однак…