— Ви ж не хочете сказати — витріщився я, — що моїх батьків убив… Ольг, а мене було всиновлено з помсти?
— Звісно ні, юначе, — лагідно всміхнувся панотець, — хіба я можу звинувачувати когось… без належних доказів?
Ох і пішла у мене в голові коловерть… Знову і знову я відновлював в пам’яті колись підслухану розмову між Ольгом та Станимиром, аж поки геть заплутався і вже не міг згадати, що тоді чув, а що сам додумав… Згадував Воїнове ясновидіння… Чи справді він щось бачив, а чи навмисне плутав мене? Я вже і йому не вірив…
Мальва не розуміла, що зі мною коїться. Я кохав її. Все ще кохав… Але мене почала відлякувати її нелюдська врода… Врода дивної, доньки Золотоокого Ельфа…
Розрив настав несподівано. Якось я очікував на подругу в повітці. Вже стемніло. Мальва спізнювалась, і мене почала розбирати злість. Нарешті я не почув, а як завжди відчув її наближення. Мальва ходила безшелесно, мов тінь.
— Якого біса так довго? — спитав я грубо.
— Кіз доїла, — відповіла Мальва ледь здивовано.
— У нас немає наймичок?
— Дівчата були зайняті іншим…Ти що, переїв за вечерею?
— Приємне буде кохання…опісля смердючих кіз.
— Мої кози не смердючі, - заявила Мальва звичним своїм хлоп’ячим голоском, — я сама стежу за цим. Це від тебе останнім часом так і смердить пихою…з того часу, як ти зачастив до Ігворри…на каву. Панотець Отін крутить тобі голову, от ти і забрав собі до бідної голівоньки, що вартий більше, аніж є насправді.
— А хто ж вартий більше? — озлився я, — чистокровка Верес?
— До чого тут Верес? — знизала плечима Мальва.
— Ви з ним — з біса гарна пара. Вівчар і козятниця…
— Ов-ва! — вигукнула Мальва, — брат Білозір став великим паном?
— Я є ним від народження, — мовив я бундючно.
— Ох ти і перемінився, — похитала Мальва головою, — що ж сказав тобі востаннє той бісів пліткар? Що твоя мати — моанська князівна?
— Не чіпай моєї матері!
— Я зовсім не хотіла тривожити мертвих, — мовила Мальва примирливо, — мені просто цікаво, чого це один живий дурник замість того, щоб мене обійняти, роздувся наче гиндик?
І тут мене понесло…
— Брудна дівка! — загорлав я, — від тебе тхне хлівом! Як мені настогидло жити в цьому закапелку! Стривай, я ще доведу, що вартий більшого!
— О, ваша вельможносте, — мовила Мальва опісля хвилинного розгублення поганючим голоском, — ваша служниця уклінно просить у вас пробачення…Стільки років ви жерли хліб Лелегів з молочком від тих самих кіз, а тепер вам тут стало тхнути? А чи не від вашої крові є цей сморід? Вірно говорять, що у моанців замість крові — рідке лайно! Бачити тебе не хочу! Північанин!
Ранком я вирушив до Ігворри ні з ким не попрощавшись. Мав намір більше ніколи не повертатися до Лелечого Гнізда. Я навіть до замку не пішов, а подався до панотця Отіна.
— Власне кажучи, я давно очікував чогось подібного! — вигукнув наставник, — юначе, вам нема чого робити в Чорногорі! Що очікує тут на вас? Виноградники, вичавки, купа сопливих дітлахів… Я можу посприяти вам… Звісно, для духовного стану ви непридатні. Ви — дворянин, у вас вдача воїна. Ви, здається, мріяли про мандри? На службі в Імперії можна побачити півсвіту, не покидаючи любої серцю вітчизни… Та й згодом… Багато люду у всьому світі мріють бути причетними до нашої культури. Наша Імперія — це не Ішторн, і не Шоррога, де інородцю не домогтися чинів і багатства! Великий Імператор Корог Перший, хай славиться його ім’я, так і сказав: є моанці за покликом крові, а є моанці за покликом освіченості… Але всі ми моанці… Вам потрібно досягнути слави на військовій службі… Оскільки ви вважаєтесь хетанцем і не маєте паперів на шляхетство, доведеться починати з чоррів…
— З чоррів? — вихопилося у мене, — ні!
Нехіть до людей у зеленому ще не покинула мій розум. Та панотець мене не зрозумів.
— Звичайно, це трохи занизько для справжнього моанця, — мовив він з жалем, — та ще й для шляхтича… Я, юначе, не в захопленні від оцього привілею для Хетану — утворювати військові з’єднання за місцем народження вояків, та ще й якось вирізняти їх з іншого війська… Кольором одностроїв, хоча б… Наче ми всі — не єдиний великий народ! Але з іншого боку — у цих полків чудові звичаї! А назва яка — Чоррін Ідрен… Яструби Імператора… Звичайно, до військової школи вам уже пізненько вступати, туди набирають дітей… Але шлях воїна від шерегового до генерала є не менше почесним… Мій брат Вальд Отін теж починав з низів, а нині є полковником Жердельського полку Імператорських Яструбів… Як він їх ніжно зве — «мої яструбки»