— Знову недомовки! — хмикнув я.
— Постривай, сину… У того князя була красуня-донька… Князь не приділяв їй уваги, він пестив сина-спадкоємця. І ось панна накинула оком на вродливого начільника охорони… Коли все це вийшло назовні — князь розлютився не на жарт, адже він мав в жилах імператорську кров… Закоханим довелося тікати аж на Шоррогу. Там вони й повінчалися. Ти народився на Шоррозі, синку… Твоєму таткові довелося згадати про свій ільзнонський диплом… Чужоземець, він не міг знайти гідної роботи, і працював трохи не підсудком на невеличку платню. Твоя мати… О, то чудова жінка… Вона оповідала мені, що коли захворіла твоя годувальниця, їхня єдина прислуга, вивезена з дому, то їй довелося прати тобі пелюшки, топити плиту і готувати їсти. Не кожна князівна на це піде, і не задля кожного чоловіка, синку… Вони були щасливими. Незважаючи на бідність.
Ольг прикрив очі рукою.
— Ну, а потім, — продовжив, — в гру вступив твій дядько, материн брат… Йому здалося, що він задовго очікує спадку. І він написав на батька-князя доноса… Звинувачення було серйозним — державна зрада… Та папір цей потрапив імператору не під той настрій. Його Могутність викликав старого князя і віддав йому папір, порадивши висікти невдячного сина…
— Уявляю, — пробурмотів я, — і що… княжича таки висікли?
— Авжеж, — всміхнувся Ольг, — на жаль це не пішло йому на користь. Опісля, розгніваний князь раптом згадав, що має доньку й онука. Він викликав твою родину з Шорроги, пробачив доньці нерівний шлюб і заповів своєму онукові велетенський спадок з князівським титулом включно. Так що ти у мене княжич, синку…
— Ну, а ви? — спитав я, намагаючись вирватися з-під чар м’якого батькового голосу, — що ви робили тоді на Півночі?
— Возив контрабанду, — миттєво відповів Ольг, — кожен торговець хоч раз у житті, а улягає спокусі провезти щось незаконне… Ну, й напоролись ми на митників… З того часу я зарікся порушувати митне право, яке, до речі, колись вивчав… Довелося рятуватись вплав, взимку… Зі мною була вся виручка — повен черес золота… І я його не скинув, уявляєш? Доплив з тим чересом до берега… Як я не потонув — досі не відаю… Потім довго біг в одежі, що взялася кригою… Побачив селище, панський дім… і ризикнув попросити притулку. Яке ж було моє здивування, коли я побачив господаря… Ми вже давно не листувались… Вдома у твого батька я ніколи не був, ба, навіть і не знав, що він повернувся з Шорроги… Останній лист від нього прийшов саме звідти і оповідав про твоє народження…
— Як мене звали… насправді? — спитав я, згадавши видіння Веданга.
— Ешіор, — відповів Ольг опісля недовгої мовчанки, — тебе звали Ешіором…
— А батькове прізвище так і не назвете?
— Справа в тому, що твій дід-князь, — заговорив Ольг, — зробив три примірники заповіту… Один лишив собі, один відіслав до якогось іноземного торгового товариства, на зберігання, а один передав доньці. На четверту ніч мого гостювання у твоїх рідних за цим заповітом прийшли… І не тільки за заповітом… Вбивцям був потрібен ти… Нема людини — нема й питання, що вимагає вирішення… Вони убили твого батька і тяжко поранили матір… Твоя годувальниця, втікаючи від убивць, здогадалася викинути тебе у вікно… Там висока кучугура була, і ти не забився… Зрештою, тебе все одно б знайшли, хоч би по крику… Але тут їм довелося поговорити зі мною… Скупавшись в холодному морі, я підхопив гарячку і тому не одразу розібрався в цьому розгардіяші… Я втрутився, коли вже було запізно…і трьом розбишакам вдалося втекти. Один з них скидався на шляхтича… Мені вдалося помітити його лице… шаблею Ітаора, яку я зірвав зі стіни у залі… Потім мені оповідали, що твій дядько приблизно в той самий час нібито бився на поєдинку… І нині має на обличчі подібний знак…
— То мого батька звали Ітаором? — підхопив я, — я що — і далі буду витягувати з вас по слову?
— Та я вже майже оповів, — зітхнув Ольг, — Ітаором, певна річ… Він помер одразу… А твоя мати ще могла говорити. І вона попрохала мене тебе…заховати. Вона-то пізнала убивцю, і знала, що він не зупиниться, бо їм не вдалось добути заповіту. Я забрав звідти і тебе, і заповіт… Твоя мати… Ітаор розповідав їй про мене… трохи. Вмираючи, вона змусила мене присягнути, що я, язичник, виховаю тебе у вірі твоїх батьків, і не вчитиму ненавидіти…вітчизни.
- І ви так і зробили, — протягнув я. Ольг здивовано знизав плечима: